Черчилль захоплювався євреями, як це без щонайменшої зернини сумнівів продемонстрував сер Мартін Ґілберт: він наймав їх на роботу, насолоджувався їхньою компанією та вірив у єврейську вітчизну. Він не був сіоністом, але, як сам сказав, був «одружений із сіонізмом».

І це все правда. Проте це не означає, що Черчилль у якомусь розумінні був антиарабських поглядів, уже не кажучи про антимусульманські. Насправді ж, часом і у 1904-му, і в 1920-х, коли загальна «прихильність до східної культури» прокидалась у ньому, він приєднувався до Вілфріда Скевена Бланта і навіть носив арабського стилю вбрання. Він поклонявся, наче герою, заповзятому до головних уборів Лоуренсу Аравійському і, як відзначив Ворен Доктер у дослідженні «Вінстон Черчилль та ісламський світ», завжди усвідомлював, що Британська імперія — найбільша мусульманська сила на землі: у 1920 році вона була домівкою для 87 мільйонів мусульман.

І втрату Індії він люто лаяв не лише тому, що це було ударом по престижу Британії, а й тому, що переймався майбутніми утисками індуїстами мусульман; а оскільки мусульманські війська були надважливими для імперії, їхня добра воля мала життєво важливу цінність. Черчилль навіть схилявся взяти сторону турків над греками, хоча вони й були його опонентами у Першій світовій війні.

А пригадайте, що він зробив у вир 1940-го, коли друзів Британії вкрай бракувало: він відшукав 100 тисяч фунтів, аби збудувати мечеть біля Рідженс-парку в Лондоні, — жест, призначений бути поміченим мусульманським світом.

Отож, коли Черчилль вимостив шлях для єврейського вступу в Палестину — а його «Біла книга»125 1922 року заохотила імміграцію, — причиною тому послужила істинна віра, що це стане найкращим наміром для позбавленої інтересу і зневаженої частини світу та найкращим виходом для обох спільнот. У його уявленнях євреї та араби жили пліч-о-пліч.

Він уявляв, як технічно кваліфікований Шломо завзято простягає руку допомоги в опануванні трактора юному Мухаммеду, навчає його мистецтва будувати іригаційні системи. Бачив, як у пустелі буяють фруктові сади, процвітання, добробут, усе решта. І насправді навіть отримав деяку підтримку цього свого бачення особисто від самого старенного короля Хусейна, який писав у своїй публікації «al-Qibla», що Палестина була «священною й улюбленою вітчизною її справжніх синів — євреїв». А далі хашимітський король зробив точнісінько такий самий захмарно наївний прогноз, як і Черчилль.

«Досвід довів здатність їхньої енергії та працездатності досягати успіху… Повернення цих вигнанців на їх землю обітовану ще доведе їхнім арабським браттям і матеріальну, і духовну важливість експериментальних знань у полі, і на виробництві, і у торгівлі». На жаль, усе сталось не так, як гадалось. З роками напруженість дедалі зростала; разом з імміграцією євреїв, а особливо — коли почалися переслідування нацистами.