Пізніше він повторив своє послання у промові в Єврейському університеті. Сказав, що перед єврейською спільнотою — велика відповідальність. У євреїв справді була можливість створити землю, сповнену молока та меду, та він попередив, що «кожен ваш крок має робитись таким чином, аби шанувати моральні та матеріальні цінності усіх палестинців».

Тоді Черчиллю доручили посадити символічне деревце. І символічно воно зламалось. Більше нічого було посадити, окрім як пальму, та молоденьке дерево так і не зацвіло.

Одні кажуть, що Черчилль був наївним у розв’язанні арабсько-єврейського питання, інші ж вважають його лицемірним та хитромудрим. Та в березні 1921 року він ухвалив одне визначне рішення: західний берег Йордану був поза обіцянками Мак-Магона-Хусейна і йому не бути частиною королівства Абдалли, сина Хусейна.

Це і поклало початок народженню єврейської батьківщини, обіцяної Балфуром, — а після цього кроку знайшлося чимало тих, хто звинувачував Черчилля, буцімто він став знаряддям глобальної єврейської змови.

Є й такі ідіоти, які вам скажуть, що матір Черчилля, Дженні Джером, була з єврейського поголів’я (не була — її батько походив із гугенотів, і частково вона могла бути крові тубільних американців, та аж ніяк не єврейкою). Більш правдоподібно, вони кажуть, що погляди Черчилля були «підкріплені» дуже значними дарами від єврейських банкірів і фінансистів: Ернеста Касселя, сера Генрі Стакоша, Бернарда Баруха. Так, чиста правда, що особисті фінанси Черчилля не пройшли б сьогодні тест на прозорість журнала «Приватний детектив». І не мали б гарного вигляду, якби їх виплеснули на першу шпальту «Ґардіан». Він дійсно приймав кошти від тих людей, а інколи й значні. Але то були зовсім інші часи, коли парламентарям і міністрам значно менше платили — і очікувалося, що у них буде й власне джерело заробітку, — тож отримувати фінансову підтримку від прихильників не було жодним чином незвично.

Якщо вже на те пішло, не думаю, що ті пожертви хоч якось вплинули на погляди Черчилля стосовно єврейства або ж на ухвалені ним рішення щодо ситуації у Палестині. У сутності своїй він був філосемітом, як і його батько Рендольф, і був таким усе життя. Він захоплювався єврейськими характерними особливостями, які й сам поділяв, — енергією, самовпевненістю, працьовитістю, сімейними цінностями.

Як він писав у газетній статті у 1920 році: «Комусь евреї подобаються, а комусь — ні, проте жоден наділений розумом не засумнівається у тому факті, що вони є найнепереборнішою і найславетнішою расою, що будь-коли з’являлась на землі». Час від часу висували обвинувачення, начебто він запозичував деякі «нечистої води» настрої — як, до прикладу, в неопублікованій статті, у котрій, схоже, припускав, що євреї частково самі можуть бути відповідальні за певне почуття образи, яке вони ж і надихають, і за те, що їх вважають «кровососами». Проте авторство цієї статті під питанням (відчувається чиясь примарна рука), і не менш важливо, що вона так ніколи і не була опублікована.