Усі ті негідні цитати роками збирали античерчиллівці, і вибілені кістки цитат жахаюче лежать у кутку картини. Проте вони є тільки частинкою неозорого пишного пейзажу; і вони аж ніяк не викликали огиду різноманітних політиків, які намагались змавпувати Черчилля, закликати до нього або керуватись його генієм — від Гарольда Вілсона до Марґарет Тетчер, Кваме Нкрума, Фіделя Кастро, Нельсона Мандели.

А це тому, що історія Черчилля є більш значною та натхненною, аніж просто політичне вчення. Вона про неприборканість духу людини. Сьогодні його погляди можуть здаватися нам жах якими непопулярними, проте у суті своєї особистості він є джерелом вічної — і, мабуть, зростаючої — наснаги.

Погляньте на орди відвідувачів, що тупотять садами Чартвеллу: у 2013 році аж 212 769 людей — рекорд. З усією повагою до того славетного дому, він не є архітектурним шедевром. Якщо не добирати слів, його стиль доволі сумовитий і червоної цегли там перебір. А землі хоч і просторі й достатньо приємні, та не рівня величнішим аристократичним маєткам.

Але люди їдуть до Чартвеллу, бо він їм нагадує про дух Черчилля; саме тому відвідують і підземні військові кімнати Черчилля при Секретаріаті Кабінету міністрів — рекордні півмільйона за минулий рік, а це на 38 відсотків більше, аніж попереднього року. Туди йдуть, аби відчути майже фізичну присутність колишнього прем’єр-міністра: побачити складане ліжко, на якому він поринав у короткий денний сон задля відновлення сил, мапу британської берегової оборони, сигару, що, як дивна коричнева закам’янілість, лежить у попільничці.

Люди відчувають його велич і мужність у ту мить, повну розпачу; і саме тому жодному із ревізіоністів так і не вдалося влучити в ціль. Рік у рік їхні нікчемні постріли вибухають навколо нього, а він пливе поміж них на білому скакуні, вимахуючи у повітрі капелюхом, спокійний та неушкоджений, як тоді, у мушкетному вогні в Малаканді.

***

Я замислився над однією рисою Черчилля — над мегалопсихією, величчю серця, — коли пригадав, що певний аспект його креативного життя ми як слід не розглянули. Отож одного спекотного дня я вирішив знову вирушити до Чартвеллу та приєднатися до компанії прочан.

Стоячи в заторах Південного Лондона, я пригадав історію про те, як він часом о 16:30 у четвер їхав із Лондона, забирав стенографіста та пуделя Руфуса і спинявся, аби купити газету «Івнінґ Стандард» у тому самому місці біля Кришталевого палацу. Продавець газет щоразу виходив, та вітався із ним, і відмовлявся брати від Черчилля гроші; і кожного разу він віддавав йому залишок сигари, хоч би яку курив тоді (пригадайте ще одного отримувача Черчиллевих недокурків, садівника із Чартвеллу; бідолаха помер від раку). Чи є у світі ще бодай один політик, який міг би розплачуватись напівзжованими сигарами?