Хан вказував, що король не повинен завдавати шкоду гетьману Хмельницькому та його війську в кількості 40 тисяч чоловік. Коли ж гетьманське військо перебуватиме в поході, король не має нападати на козацькі землі. Тобто реєстр помітно збільшувався (раніше Хмельницький просив 12 тисяч реєстру). Козацька територія ставала фактично автономною. Насправді вона перетворювалася в буферну зону між Річчю Посполитою й Кримським ханством, де останнє мало більший вплив.

Король, далі йшлося в документі, повинен сплачувати хану щорічну данину й надсилати коштовні подарунки, не допускати нападів на північні землі ханства. У разі потреби надавати військову допомогу ханові, підтримувати дружні стосунки з державами, з якими дружить хан, й не мати приязних відносин із країнами, недружніми ханату.

Ці пункти виглядали принизливо для короля. Він трактувався майже як васал кримського хана. Але що було робити? Ян Казимир знаходився в безвихідному становищі. Король також мусив сплатити значну відкупну суму ханові, щоб той зняв облогу його табору й табору під Збаражем.

Тим часом 17 серпня 1649 р. Хмельницький у таборі під Зборовом передав королю свої вимоги[635]. Цей документ не був повністю втілений у життя, ставши декларацією про наміри гетьмана й козацької старшини.

У першому його пункті стояло питання про збереження давніх вольностей. А в пункті 15 вимагалося скасувати всі сеймові ухвали, що урізують права й вільності Війська Запорізького. Далі окреслювалася «козацька територія» («від Дністра, Берлинців, Бару, по Старий Костянтинів, по Случ і за Случ, що впадає в Прип’ять, по Дніпро, а від Дніпра, почавши від Любеча, до Стародуба, і аж до московської границі з Трубецьким»), де Хмельницький разом з козацькою старшиною мав би робити перепис і де не повинні знаходитися коронні війська.

У другому пункті передбачалася амністія для учасників повстання: «Настійно вимагаємо, щоб тим, які з реєстру будуть виписані і потраплять під панську юрисдикцію, все, що сталося під час цього воєнного походу, чи то пограбування майна, чи то вбивство, було вибачено і повністю скасовано без ніяких вимог надалі». Про амністію йшлося і в інших пунктах. Так, у пункті 13-му говорилося: «Щодо різних костьольних і церковних речей, які під час воєнного заколоту (в оригіналі — zamieszania wojennego) були у будь-кого забрані козаками, то ніхто нікому ні в якому разі не повинен про це нагадувати й докоряти, а кому в цей час від козаків дісталося, з цим мають залишатися». Цікавою є риторика цього пункту. Наприклад, повстання під проводом Хмельницького трактувалося як «воєнний заколот». Тобто не «всенародне козацько-селянське повстання», «народно-визвольна війна», «національна революція» тощо. Також цей пункт засвідчував, що козаки-«заколотники» грабували не лише католицькі костьоли, а й православні церкви. У наступному, 14 пункті теж йшлося про амністію, але в дещо іншому аспекті: «Шляхтичі грецької та римської віри, які в той час перебували у Війську Запорізькому або були взяті в полон, або ще яким іншим способом змушені були залишитися при Війську Запорізькому, щоб не вважалися за бунтівників і безчесних, і якщо й були за щось засуджені, то це безчестя повинне бути знищене і скасоване конституцією». Знову ж таки цей пункт підважує теперішні стереотипні уявлення про Хмельниччину. Виявляється, в повстанському війську було чимало шляхти (бо інакше навіщо їм було приділяти таку увагу в домовленостях під Зборовом?). До того ж це були не лише православні шляхтичі, а й шляхтичі-католики. Це дає підстави твердити, що Хмельниччина мала помітні елементи громадянської війни.