Лісу вже не було, по-іншому, ніж щороку, його осиротілих дітей толочила весна. Вночі по безлісих пустирищах ганяли молоді задихані вітри, які щойно від землі відросли і яких досі тут ще ніхто не знав. Вдень сонце валило просто з неба без санчат, без візочків, без посередництва листя, шпильок і шпар, без ковзання по живичних стовбурах, як колись. Світло, а навіть і жар, вривалися до найсором’язливіших кишеньок лісу. Весна поверталась не лише швидше, але й галасливо, немов це дітвора циганських приблуд товклася собі на розвалинах величної святині.

Форель і конституція

Після закінчення робіт настільки, наскільки необхідно, щоб запустити дараби, за тиждень до Юрія очікували гостей, яких запросили з кількох сіл на свято з нагоди завершення бутину. Приготування провели заздалегідь, а було з цим клопоту немало. На верстаках пилками перерізано великі колоди на лодви, такі грубезні дошки, щонайменше на долоню в ширині. Із них тиблями з суків замість цвяхів позбивали столи і лави. І столи і лави витримали б вдесятеро більше люду, ніж було запрошено на храм, витримали б навіть, коли б велетні із самого пупка землі появились живцем і сіли за них. Було зведено теж з обох сторін колиби нові курені для ночівлі гостей, окремо для жінок, окремо для мужчин. Фока і Петрицьо вирішили, що будуть пригощати біля колиби, але танцювати коло гаті, бо там просторіше, твердіше і прохолодніше. Приготували храмові страви настільки, наскільки зуміли самі мужчини, а від Йосенька привезли з Роздоріжжя пиво і горілку.

Після сходу сонця білі хмари вихлюпнулися високо з-над західних хребтів, а потім розпливалися по небу. Заповідалась тепла і погожа днина. Фока і Петрицьо ще раз перевіряли підготовку до храму, а інші вже зранку святково одягнені пустували і повільно прямували до гаті на Рабинці. За якийсь час там зібралися всі мешканці колиб. Заходячи по-одному до альтанки, вони ставали навколішки перед хрестом, потім сідаючи на зовнішніх чи внутрішніх лавочках, хто як хотів, слухали воду і голоси лісу. Фока і Петрицьо також завітали ненадовго, щоб на свято помолитися у альтанці. Панцьо, хоч і не увійшов до альтанки, вже зранку тупцював по стрімкому берегу гаті у нових постолах, які отримав із запасів колиби. Віковічні грубі штани кольору брудної вовни зсунулися йому до ступнів надутими банями. Раз за разом він закидав довгу вудку з таким розмахом, немов шмагав довжелезним бичом четвірку коней. Але досвідчений візник, що любить своїх доглянутих і буйних коней, дбає також про те, щоб джерельно довірливі кінські очі не помутніли від гніву чи люті і щоб від цього, борони Боже, не розгулялись його вітроплинні скакуни, можливо на згубу собі самим чи йому. З розмаху він стріляє бичом високо над головами коней, а шкіру ледь зачепить. Саме так володів вудкою Панцьо, що вона хоч і з розмаху, але на воді осідала тихенько, як одна-єдина крапля дощу. Кожен міг подивитися, як він побожно щадив вразливі зіниці вод, так ніби боявся розбудити причаєні гуки і розгойдати водяні бурі.