— Чому не зізнається? — запитав Петрицьо.

Бомба пробелькотів:

— Бо життя змарнує і, борони Боже…

— Але ж риби німі, — перебив Ґєлета.

Петрицьо вивертав очі, говорив з придушеним сміхом:

— Є таке місце, є, де набуваються форелі на весіллях, але там страшний шум.

Савіцький суворо на нього глянув, кашлянув і пробурчав:

— Для чого розповідати небелиці.

Петрицьо поспішив, немов виправдовувався:

— Та чим це заважає, такі собі байки.

— Байки чи не байки, — тягнув Вітролом з напругою, — але там, де підземне море виставляє одне око з-під землі, там співають весною на якесь свято, не знаю, на яке.

— Ви чули? — невинно запитав Петрицьо.

— Та звідки? — відповів Вітролом, — я там не був, але є такі….

Савіцький і Петрицьо взаємно переглянулися, а Вітролом продовжував:

— Ну і недобре, бо такий, що чув, може навколо рознести якусь біду, заразу…

— Зараза від співу форелі? — запитав Петрицьо.

— Не від співу, де там? — обурився Вітролом. — А від того, що такий пхається до пупка землі, до того свердла.

Петрицьо голосно засміявся:

— Байки, байки.

— Байки чи не байки, — журився надалі Вітролом, — а я туди нізащо в світі не піду і слухати не буду.