— Відколи в лісі голосно і зеленіє, щойно смеркає, я не можу пройти спокійно. Щось таке мале раз за разом дряпне мене пазурцем за ногу, тупцяє за мною, хихотить, свистить. Опівночі залазить до колиби і сміється на вухо.

— Боїтеся? — запитав Ґєлета.

— Ні, але докучає, так, ніби щось у вухо влізло.

— Пополоскати вухо, — порадив Петрицьо.

— А це правда? — переконувався Ґєлета.

Мандат оживився.

— Присягаюся, що правда, досі зі мною чогось такого не траплялося. Я навіть здалеку його чую.

Вітролом перехрестився, а Мандат продовжував:

— Намарно хреститися, що я лиш перехрещуся, то свисне мені у вухо: ф’ють.

— Щось буде, — зітхнув Вітролом.

— Ні, — заявив старий Кочерган, — це ніякий не поганий дух, це голос без тіла. Весь світ гучний, а такий веселий шукає собі веселого.

— Можливо, — погодився Мандат, — тільки чого воно дряпає зненацька? І надто він вже причепився.

Старий Кочерган оголосив:

— Що ж дивуватися, час такий гарний, що й форель заспівала б. І кажуть, що комусь співає.

— Кому співає? — запитав Мандат.

— Хто її чув? — засумнівався Ґєлета.

Кочерган не відповідав, а Вітролом з труднощами вигортав слова з глибини грудей.

— Це можливо, це напевно, що коли водна диханя визволиться з-під льоду, то заспіває собі раз у рік і є такі, що чули.

Цвилинюк почув здалека. Повернувся. Щоб не полошити рибу Панцьові, говорив упівголоса:

— Це точно, що чули, але такий ніколи нікому не зізнається…