— А де ж це? — знову начебто поцікавився Петрицьо.

— Шкода й говорити, — закінчив знеохочено Вітролом.

Панцьо підходив дуже повільно, слідкуючи за рухом вудки, яку тягнув, нашорошив вуха з посмішкою, немов вловлював ледь відчутні здригання чи плюскоти. Цвилинюк йшов на пальцях збоку.

— А може ви, Панцьо, чули, як форель співає? — запитав Петрицьо.

Панцьо раптом відірвав очі і вуха від води, пожвавився. Кивав головою з кривою посмішкою.

— Розкажіть, як це було, — попросив Петрицьо.

— Розкажіть, — попросив Мандат.

Панцьо шмагнув вудкою від води до гаті, гачок був пустий. Він не закидав вудку наново, сів на краю гаті, опустив ноги вниз, закрив очі. Усміхнений, як у сні, лопотів без злості, тихенько, довірливо. Всі слухали.

— Це ду-дуже, дав-давно-далеко. Це вже неправда. І тієї країни вже немає. За-запалася цілком. Я був малий, зовсім м-м-ммаленький, такий, як мушка. Спіймав я оте. Спіймав форель рукою, пустив на пісок. Я ще сам не знав, що і як, ні бе-бе, ні ме, ні мама-тато, ні мама-лига, ані як мене звати. А воно так танцювало на піску, виблискувало, відразу мене вразило, за-заспівало: «forèl, forèl». Очі-вуха мої розірвало і я відразу про все дізнався. І так це тяглося, тяглося: «forèl, forèl…». Ну, та й добре, я вже забув, як мене звати, а воно далі… — Панцьо затхнувся, перевів писк у гаснуче гудіння — все співає, співає, буде співати: «forèl, forèl, forèl…». Ось так.

— Так форель співала «forèl»? — запитав Матарга з недовірою.

Панцьо відчинив очі, отряхнувся, замахав руками:

— Так-так, ні-ні, forèl, forèl — це німецькою.

— Це форель німецькою співає, чи ви німецькою говорили?

Панцьо раптово замахав руками:

— Так-так, ні-ні, кажу вам, це ду-дуже давно, це вже неправда. А про що ви запитували? Ага, про конституцію.

Було тихо, тільки з гаті сочилася вода, тільки вітерець лагідно чесав голови. Сидячи на гаті зі спущеними ногами, весь час задоволений Панцьо робив виклад про конституцію:

— Минуло двадцять років, як пани у містах збунтувалися проти цісаря. Тоді говорили: весна. Бухала, кипіла та чорна капуста, чорна весна. Це називається — революція. Пани це розпочали, вони завжди. Кажуть так пани: ти, пане найясніший собі найясніший, а ми також собі пани найясніші, і що ти нам зробиш? А цісар, го-го, хитра штука, спочатку їх потягнув батогом по шкірі. Розбіглися, поховалися по дірах, та й гаразд, хай буде. Але йому сумно, бо хто ж йому парад організує. Виймає зі столу великий білий папір, написав, бухнув печатку, висилає до них туди — у діру, до головного лакея. А на папері стоїть: Halt! Якщо ви рівні зі мною, то й працьовиті люди будуть рівними з вами. Конституція! — Панів страх ухопив, вилізли з діри, вибачаються, парадами надалі командують, і ані мур-мур. Але це над ним далі висить. Бачите?