— Замість палицею від вудки чи твердим словом.

Панцьо зміряв Петриця гнівним поглядом. Роздратовано говорив далі:

— А ще є таке дерево у лісі, саме цілком порожнє, сучкувате, а пнеться, вистрілює вгору, го-го! Душить інші дерева і ще й згори, само вже в світлі, кепкує. Таке потрібно відразу зрубати, викорчувати.

— А багачів теж знищили, викорчували у Франції? — цікавився Мандат.

Панцьо спохмурнів, пояснював з зусиллям.

— Ні, не знищили. Це так, мій Мандате: ти за цим прикладом махни до Коломиї, до крайсамту, аж на верх, на самий поверх, і крикни на крайсгауптмана — «марш!». Прожени його бардкою з крісла, а сам пузом розвалися на кріслі. Касу — в свої руки, а потім гукни на жандармів: «Habt acht, по моїй команді!». І хто ж тебе скине?

Мандат раптово обурився:

— На хріна мені здався крайсмат і каса, і сидіти поміж жандармами у смердючій Коломиї, щоб мене потім скинули.

Томашевський запитав по-суті:

— А бідняки розбагатіли там, у Франції?

— Як які, м’якому-дурному і тонкої шкіри вистачить, а котрий твердий-мудрий, то ще більше золота нахапав, ніж король. Але виженуть, знищать, — заспокоїв Панцьо.

— Я б не дозволив себе прогнати, — глухо буркнув Крашевський.

Панцьо надувся:

— Балаканина, ану спробуй, — підписав рівність, то й тягни рівність, — така конституція.

Молодий Ґіжицький запитав без страху, карбуючи кожне слово:

— Гаразд, але що це означає конституція?

Панцьо відрізав, не затинаючись:

— Погроза для одного, вудка для іншого.

Ґіжицького це не задовільнило.

— Слово заграничне, не наше, не польське, не руське, це знаю, але яке ж?