Навіть Цвилинюк замовк. Інші споглядали уважно то на Панця, ніби шукали бризок піни на його устах, то угору, неначе боячись, чи скажені слова не проллються на них лавиною болота. Вичерпаний, Панцьо похилив голову, потім знесилено застиг, як після епілепсії. Ліг на землю, розглядався підозріливо. Було чути тільки дзюркотіння води у гаті, а далі в глибині лісу дрозд виспівував солодким голосом, набубнявілий сміхом: долі-долі, недолі, болі-болі, не болі, поволі, доволі, хай болі, хто-що-волі.

Цвилинюк видушив з себе:

— Забагато мов.

Матарга вказуючи на Панця, забобонно бурмотів:

— Вавилонська вежа, мовами чорт ригає і нехай його забере.

— Виригати — найздоровіше, — буркнув хтось із натовпу.

Вітролом перехрестився:

— Ні, це ропа з рани, помолімося, хто знає…

— Тре священика, щоб покропив, — зневажливо процідив Ґєлета.

— Ні, ксьондз за це не береться, хіба би Максим, примівками, — жвавіше відповів Вітролом.

Ґєлета поправив:

— Максим зам’який.

Старий Кочерган заспокоював:

— Весною прокидаються духи, потім знову засинають — не треба дражнити!

Юстинка застигла, про мови не думала, гласкала Панця по лисині:

— Сирота, такий славний.

Тоді появилася Марійка, котра перед тим непомітно зникла. Вона різким рухом нахилилася над Панцьом і важкі золоті пасма волосся розсипалися на її чолі. Взяла Панця за руку, не оглядаючись чітко запитала:

— Хто вас скривдив?

Панцьо отямився і вигукнув:

— Всі.