Марічка озвучила куплет голосом чітким, але не надто голоснішим від тихої дитячої колискової, а потім співала приспів значно голосніше, бадьоріше:

Скільки разів Марічка повторювали приспів, жінки його підхоплювали і повторювали муркотливо. Марічка співала щораз тихіше, слухачі слухали щораз уважніше, і все голосніше звучав повторюваний усіма присутніми приспів. І так йшла далі пісня про баранчика, схожа на плачі дітей, котрі поклали матір у труну:

Після заспіву Марічка тихо питала баранчика:

Щораз ширше коло підхоплювало заспів, аж гать підгукувала:

Закінчився спів, роздалися вигуки на честь Марічки, ще цимбали виколисували звуки, наче з глибини озера, коли Панцьо несподівано закричав:

Слухачі раптово звільнилися, неначе хтось відрубав голову чарам. Гучні вигуки і сміх заглушили Панця, а він намагався перекричати шум:

— Ой, горе мені, що я не пізнав такої жінки, коли був молодий. Навіть мені не приснилася…

Знову сміх, регіт, навіть ричання заглушили Панця, та він верещав понад усіма:

— Тоді я наплював би в лице командуванню, тоді б розбив голову головному паяцові, тоді б я зробив regiment! Жити! Раз зерно у землю, а потім загинути!

Матарга обурився, вибухнув:

— Тьху, щезни, бідо, перед капралом трясся, а на старість став сміливим. Кому б ви голову розбили, може панову капітану?

Панцьо верещав без пам’яті:

— Хочете знати кому? То я скажу: паяцові, seine Majestät[65].

Матарга ричав з розпачу:

— Кінець світу, вогнем з рота плює старигань, світ підпалить, а нас відразу до криміналу.

Вітролом співчутливо прошепотів Панцьові:

— Не годиться.

— Не годиться, — голосно повторила Юстинка, — ви ж не п’яний, ви — слава.

Панцьо рубав, не заїкаючись:

— Я п’яний від зорі, пригадав собі, що паяци в мене вкрали, hoch Majestät! насерматери!