Війт швидко зиркнув, кахикнув і закінчив:

— Свобода віє з полонин, віє з бутину, від нас до цісаря, від цісаря до нас. Вірмо один одному, то найстарша конституція, це вершечок весни.

Війт закінчив, похилив голову. Цвилинюк зітхнув, Кочергани зітхали один за другим, Юстинка зітхала найголосніше, Гарасимко захихотів щасливо-глупкувато, Матарга бурмотів, як ведмідь, який сховав хвоста під себе, Панцьо не лаявся, з очей Марійки променилося здивування, вони загорілися, як зоря, що вперше глянула на світ. Жоден з противників і насмішників Жабйого ані не пискнув, не промовив ані слова. Не знали, що сказати, всі мовчали, вершечок весни. Ставало холодно, війт огорнувся кожухом, вдягнув сардак, повільно зайшов до колиби.

Вершечком весни було те, що храм був гідним. Мабуть, не сама тільки вірність чеснотам і звичаєві вберегла пристойність лісового храму, і навіть не виснаження танцями, як радше обережність мисливських родів, що остерігалися швидких очей своїх ближніх. Бо хто ж краще від них зауважить тіні і плямки на обличчі, круги під очима, плями на одязі, і оскільки вміють вводити в оману уважність, то настільки ж добре вміють розкусити і відгадати вмілу гру, що вводить в оману уважність. Ми, спізнілі байкарі, навчімося скромності із невдач тих оповідачів, які знають надто багато, навіть більше, ніж обдаровані бистрим поглядом і глибокою пам’яттю, а при тому чесні пліткарі. Нечесні і влізливі пліткарі не лише хочуть відкрити всі вчинки людські, не лише те, що кожна людина знає про себе, але навіть і те, чого не знає. Вони знають не тільки те, чого вона хоче, але й знають, що вона хоче того, чого не хоче. Та залишімось на поверхні, яка не про одне говорить і закликає до зрозуміння. Ми старі нафтові бурильники, не будьмо надто зарозумілі, шукаємо мазуту не для того, щоб вимазати себе й інших, а щоб витягнути його на поверхню і очистити. Бог, хоч і є сильним бурильником, дає нам приклад, він є не тільки терплячим і делікатним, але й більш людяним і більш скромним, ніж всезнайки. Він залишає сумлінню людини, щоб воно само шукало, само зізналося у своїх діяннях, не вмовляє нам вину. Не гнітить нас тим, що більше знає про нас, ніж ми самі. Ні небесними плітками, ні диявольськими! Йому досить і щирого бажання. І за цей гачок тягне нас догори.

Сонце зайшло, вже стемніло — гладінь потоку поглинула золоті кучері, схожі до пасм Марійки. Хвилі стали срібними, неначе посивіли. Але весняні тіні, не так як восени, не поспішали. Огортали якось невпевнено, несміливо і обережно витягали лапи і лиця, все ще охоплені усмішками проміння. Неначе дивувалися, що можуть проковтнути той день, сповнений надією. Обійстя колиби поступово темніло. Найдовше з усіх відблисків світилися очі і волосся Марійки. Нарешті і вона огорнулася червоним сардаком та зайшла до колиби. Інші гості одягали кожухи, старші заходили до колиби, інші, переважно молоді, ще залишалися за столом. Невтомна Юстинка все ще їх переслідувала припрошуванням.