— Горить, горить! — закричали судді.

— Горить, горить! — заверещав натовп.

Савіцький не поспішав отримати нагороду, але судді його підштовхували і уважно слідкували, щоб він поцілував Марічку в уста. Савіцький почервонів по самі вуха, а Марічка закрила очі. Гарасимко підійшов бундючно до старої Юстинки, цілував її посеред загального сміху та оплесків, а вона, відтягаючи його за вуха, кричала:

— Пустий, не вміє цілувати, не беріть його, дівчата!

Гарасимко, оправляючись, плямкав губами, наче цмокав язиком до коня. Мандат зі сміхом поцілував удову, яка пищала для годиться, як перелякана невинність. Щойно переможці отримали заслужені нагороди, як з гущавини пролунав страшенний вереск: ях-гій! І відразу ж гурт молоді верескнув у відповідь: ях-гій! Це був вершечок весни, знак для викрадення жінок. Палагночка, вміло оточена і охоплена кількома компаньйонами, захищалася всупереч звичаєві, відмахувалась, верещала, била кулаками, шкрябала і кусала. Але нарешті переможена і несена кількома, вона відшукала очима Савіцького і заверещала не своїм голосом: «Паничу, рятуйте!».

— Ну, візьми її, — заохочував Фока.

— А можна? — запитав Савіцький.

— Та треба, такий звичай, швидше.

Савіцький відібрав її у компанії, а Палагночка вже у нього на руках здалека показувала їм язика. Посеред правильних писків і криків викрадали й інших жінок, «на ніби» забираючи їх у кущі. Лише до Марічки ніхто не мав відваги, чи то охоти, а може й хотіли її покарати за все. Тимчасом Фока очевидними труднощами носив навколо столу важку Бомбиху, а Цвилинюк вгинався під вагою Ґєлетихи, котра розглядалася з тверезою нудьгою, поки Цвилинюк то червонів, то бліднув від тягаря. Іванисько викрав власну жінку, а Гарасимко пухкеньку вдову, а от Матарга крутився навколо якоїсь чорнявої жаб’ївки, із тих запашних, але поки він щось вирішив, то Ясьо вже викрав її у нього з-під носа. Марійка увесь час сиділа сама на лавці. Потім з колиби вискочив Нявчук, розкудланий і з рушником на голові. Важко дихаючи і сопучи, він великими лапами потягнувся до Марійки і відразу ж по натовпу пробіг смішок. Марійка глянула на нього холодно, уважно, потім болісно скривилася і закрила очі. Нявчук обносив її повільно навколо столу, коли раптом появився Панцьо, посміхаючись наче від задоволення. Не знаючи, що робити, він взяв делікатно та ніжно пальцями Марічку за постоли і тупцював за Нявчуком, немов допомагаючи тому нести. Регіт і сміх вибухнули в натовпі.

Це довго не тривало, бо війт, що сидів за столом, підвів голову і кахикнув. Відразу ж почали кахикати від людини до людини, викрадання завершилося. Тимчасом війт опустив голову, одні цикали на інших, дивилися на нього, знерухоміли там, де були, чекали. Посеред тиші війт промовив тихо, поважно: