— По-різному, бувають з’їзди такі м’які слизькі, що гей! Власне на Погорільцю мій кінь з’їхав разом зі мною розкарячений по колоді так, як хлопчаки врозкарячку зсуваються. Виглядало так, що вже кінець, — Йосенько недбало засміявся.

— І нічого? — зацікавлено запитав Фока.

Йосенько зневажливо надув губи:

— Це не такий кінь, практик, зате пан возний наковтався страху. Щось я їм там зіштовхнув на голову. — Йосенько голосно засміявся.

Возний Білей, худенький вусач, не мав охоти сміятися. Пищав виснаженим голосом:

— Дрібниці, кінь зіштовхнув снігову лавину, вона нас трохи причесала, добре, що боком, бо могло бути і гірше.

Йосенько скривився:

— Яка там лавина, кілька ліктів снігу.

Возний беззахисно захищався:

— Пане-добродію, не кожен такий різкий юнак, як Йосенько. А найгірше було там на горі, на Радулі, у тій розбійницькій ямі. Від шуму, від вітрів, мене страх охоплював і парубка. А Йосенькові нічого, сам ходив по лісі, збирав хмиз для ватри. Це не для мене, пане-добро-дію.

Парубок з усмішкою підтвердив:

— Йосенькові всі Чорногори — махом!

А возний додав ще:

— Різкий юнак, пане-добродію, аж занадто.

Парубок з полегшенням сміявся:

— Тепер легко говорити, а там страх сипався на нас крок за кроком, як тіні від мар на сніг.

Возний з неохотою залепетав:

— Звісно, що страх, де який слід на снігу закарбуєш, пане-добродію, вітер відразу заліпить. Дорога відкрита, а до неба — найшвидше. За то юнацтво… — возний розкашлявся.

Йосенько, примруживши очі, відгортаючи з обличчя золотаві пейси, сумно посміхнувся:

— А там, що кому від юнацтва, воно не платить навіть власних рахунків.