— Не багато звірини по лісах?

— Не той час, може ведмідь десь лісами і пробудився, але ще слабий, слідів не видно. Люди гірші від звіра…

— А що там? — обережно запитав Фока.

Йосенько зітхнув, говорив стримано, але з притиском:

— Та що ж? моя купецька честь — дбати про гостей, а гонор гостей — платити, чи ж не так?

— Ну, так, — підтвердив Фока.

— Я кредитував, — говорив далі щораз швидше Йосенько, дещо гарячкуючи, — і навіть сам носив тим з Полян аж на гору на Руський, коли вони працювали у пана на бутині. Давав все, що вони хотіли. Вони заробили чимало. І що ж? Втекли за гори, зачаїлися. На листи не відповідають, бідні, читати не вміють. Не вміють прочитати теж і судових скарг… Я мусив вигадувати з паном возним. І що? За цей час нові клопоти, нові судові затрати, нові оплати, а грошей ще й не видно. Перехочеться.

Возний сумно підтакував, розмовляли тихіше. Жаб’ївці, які сиділи неподалік, перешіптувалися ще тихіше. Томашевський казав:

— Ніс, як у стерв’ятника, напевно дзьобав акуратно тих, з угорської сторони.

Ґіжицький тверезо відповів пошепки:

— Що ж робити, коли без грошей беруть у кредит?

— То чого давав, а ще й впихав?

— А хто ж повинен давати, священик? — відрубав Ґіжицький.

— Приглянься добре, він дуже подібний до Шестунової Марійки, — прошепотів Томашевський.

Компанія зареготала, а Ґіжицький відмахнувся зі сміхом:

— Та йди ти, старого пейсача рівняти з такою красунею.

— Приглянься, — далі шептав Томашевський, — богомільні очі, пейси, чисте золото, зовсім як у неї, і ніс так само дзьобає. І так само ніхто його не любить, навіть євреї. О! як криво посміхається, глянь, так само!

Ґіжицький спокійно відповів:

— Йому сумно, його праця пропала, жодної допомоги, син Айзик поїхав у Чернівці. До того ж обрізав халат, зголив пейси, вже не богомольний.

Томашевський говорив дещо голосніше і поважніше: