Гість з Роздоріжжя

До цього шуму ще за дня дочалапав на худому буланому коневі власник корчми на Роздоріжжі у Жабйому — Йосенько. За ним із розчепіреними, запрілими в розкроку ногами, наче фігурка знята з коня, йшов з зусиллям судовий виконавець Білей. Дещо далі молодий зів’ялий парубок вів двох коней. Фока завчасно запросив Йосенька на лісовий храм, але той, використовуючи погоду, вибрався у своїх справах через Чорногору до Угорщини, до Руської Поляни, і тепер, повертаючись, не надто звертаючи з дороги, лише на вечір прибув на Рабинець.

Почорнілий від вітру і сонця, у великому чорному капелюсі з крисами, із дугоподібним надмірно видовженим носом, що стирчав з-під капелюха, втомлений дорогою він злазив з коня із труднощами. Залишив коня слузі і розпростував довгі ноги. Він появився, як дикий і чужий птах, і відразу ж своєю присутністю охолодив багатьох, немов дихнув холодом. Спочатку він кидав неспокійні погляди, підозріливі чи навіть перелякані. Але відразу ж привітався з Фокою особливо сердечно, немов запопадливо, і кисло посміхнувся Цвилинюкові. Інших ледь зауважував. На чемні, надто чемні привітання молодих жаб’ївців, які по черзі пхали свої долоні до його долоні, він відповідав недбало, зверхньо, подаючи кволо руку. Щоправда, попри те, що він вже сів коло Фоки, та коли побачив старого Кочергана на другому кінці стола, то підвівся, жваво підбіг і спромігся на тепле привітання.

— Хай кажуть, що хочуть, але там, де є Танасій Кочерган, там мусить бути «recht»[67].

Кочерган розморщився, щось приязно промимрив, а Йосенько поспішно повернувся на своє місце. Тонкі, довгі його ноги, у грубих колись білих панчохах, жіночими рухами мигали з-під довгого халату. Він звалився на лавку, зняв капелюха і, поправляючи ярмулку, відкрив довгі світлі пейси, зовсім не сиві. Його руки тремтіли чи то від втоми, чи то від зворушення, а довгі, закручені, золотисті пейси невпинно хиталися. Нічого не говорив, підняв очі, неначе розмріявся.

— Але ж ти почорнів від весни і від верхів, Йосеньку, — сказав Фока.

Корчмар гірко посміхнувся, відповів скупо, але з притиском:

— Від весняних клопотів, але ти також висох, Фоко, ти не хворий?

Фока махнув рукою і запитував далі:

— На вершинах весна?

— Біло, але гаряче, дмухає, як з печі, трохи зашвидко.

— Сніги западисті?

— Та де там?! Під ногами справжній камінь, сніг твердий, як хідник у Чернівцях, а повітря гаряче.

— А на схилах вже чорно?

Йосенько скривився:

— Мало, навіть на моїй Веснарці ялівець і чемериця ледве вилазять з-під снігу.

— А по лісах?

Йосенько пожвавився: