— Весна, — видихнув Йосенько і чекав. Фока не питав, тож він потроху відкривався. — Я втікаю від турбот, від пекла.

— А що це має спільного з весною? — здивувався Фока.

Йосенько нахилився до Фоки і промовляв притишеним голосом:

— Я вчив сина Айзика змалку по такій книжці, з якої весна виходить. Розумієш, така наука, що все має бути по новому, що людина повинна відновитися. Тоді він не був таким чорним, як зараз, волосся у нього було цілком світле, таке як у мене. І там, у книжці, ребе Нахман — фин Брацлав вчить, що Пан Бог — це нянька, яка весь час ховається від дитини, і постійно кличе для того, щоб дитина шукала, щоб вчилася ходити. То Айзик малий зі світлою головою ходив навколо дому, шукав за рогом і казав: «Знову сховався». А я йому казав: «Шукай, шукай». І він все шукав. А коли я повертався з полонини, він свердлив мене очима, пищав від втіхи, запитував про гори, про весну. — Може ти пам’ятаєш, яким він був тоді?

— Добре пам’ятаю, він якось так світив очима.

У Йосенька повеселішав голос:

— Саме так, recht: світив. І що я тоді з цього собі планував? Про що я думав, цього і найбільший дурень не подумав би. Що мій Айзик — буде великим! Відразу поруч з ребе Нахманом, а він…

Йосенько розсік рукою повітря, наче відрубав, затнувся, чекав. Мовчали обоє. Йосенько не витримав, видихнув з хрипом, наче харкнув:

— Відпав…

Знову мовчали, Фока перервав мовчанку:

— Він перейшов на християнство, чи що?

Йосенько знервувався, вдарив рукою об стіл:

— Де там перейшов! Ні на що не перейшов, на старість перейшов, зовсім проти весни! Старий, холодний, як якийсь камінь у тій розбійницькій норі на Радулі. Ні, неправда! Камінь тепліший, бо він у грубих мохах. — Йосенько замовк, чекав.

— Видно, що він якось не побожний, — обережно прошепотів Фока.

— Що значить, не побожний? Зовсім протилежний! Сам чорт — тьху! — Йосенько злегка сплюнув раз і вдруге. — Ні, сам той чорний менше противний Богові, ніж мій Айзик. Для нього і такий, як я, це старий боягуз, бо від страху дивиться на Бога, і сам ребе Нахман — це теж боягуз, ні, ще гірше, бо без страху дивиться на Бога. Для мого Айзика ребе Нахман фин Брацлав — це дурень, що звихнувся мозками, бочка без заклепок, а книжка про весну — це старий папір для загортання оселедців.

Йосенько підняв кулак, потім його рука безсило опала, стукнула об стіл. Фока дивився на нього уважно: піднесені до зірок очі Йосенька мстиво блистіли, лице запалося. Фока прошепотів:

— Були сварки?

Йосенько опам’ятався:

— Ні, у нас по слову, по два слова, досить і цього та й ще гірше.