Фока сміливіше підвищив голос:
— Всі кажуть, що Айзик добрий хлопець, добрий син, грошей від тебе не прагне, сам заробляє, вчить хлопців у місті, дбає тільки про навчання, про книжки.
Йосенько вибухнув:
— Нехай він зламає шию з такою добротою і нехай його скрутить. І тих, що розповідають, також! Нехай шляґ трафить таку науку і такі книжки також. Це вони надаються для загортання оселедців і до хріну. Те, що два старі бородачі виригали на папір, це мій гарний синочок смакує, вилизує до краплини. Для кого ж я збирав гроші? Для чого я товк собою по полонинах, по лісах, по бутинах, по адвокатах і до контрактів? Щоб він вчив хлопців? Щоб був добрим? Щоб тупцював з вулички на вуличку? Він не головою заробляє, не комбінуванням, а тупцюванням. І після всього цього мені показує, не каже відверто, але показує, отак от навколо через попову кукурудзу, якось так, як цей божевільний Панцьо, що все те, що я роблю, — це лихварство. І квакає до мене так: «Для чого Бог потрібен і кому? Це горілка на шабат і на песах, для власного живота, для приємності. А що з цього людям? Що бідним? Що світові?». А тепер ще кращої затягає, сичить, як смердючий газ з-під землі там, у Чорному Потоці. Ні, він такий, як надутий гусак, що спочатку подзьобає кукурудзу, а потім витягне шию, аби вщипнути. І сичить до мене так: «Добрий Бога не потребує, тільки розбійник». Розбійник! Чуєш? А це він сам якраз добрий розбійник, гірший від тих, що на панів вірмен нападали із тієї ями на Радулі. Ті мене не дістали, навіть не намагалися, а цей мене знищив. Розбійники навіть кращі, бо зухвало підставляють голови під рушниці і під шибениці. А він що? У смердючій вуличці, у ганчір’ї лежить, поміж блощицями, і з-під перини киває пальцем проти Бога. А нехай би переночував одну нічку там на Радулі, на вітрі! То йому б за одну ніч чорне волосся знову посвітліло, то побілів би від страху перед самою ніччю! Гусак надутий, а смердючий боягуз! Коли він був підлітком, я брав його верхи на полонини, показував йому світ з полонин. І показував йому там на Веснарці старого кедра, найвищого, обпаленого громом: «Бачиш, як він сам підставляється?». А він, хоч ще й малюк, відповів розумно: «Так і треба». Ось яким був! А тепер що? Я йому кажу: «Айзику, їдьмо на Веснарку — це наше, це твоє». А він на це квакає: «Це не мій край, це не мій світ». — А який же це його край? його світ? Вулички в Чернівцях? Раніше він любив читати ночами і коли він приїхав, я поставив йому на стіні рухомий ліхтар зі свічкою — такий, як ото лампи на дворі у Криворівні. І поклав на столику книжку про весну. Може загляне, може сама книжка до нього прокричить? І що? Навіть свічку не палив. То хто ж він? Щур з вулички. Просто