— Cheirem! — пробурмотів незрозуміло і договорив гаснучим голосом: — Проклинаю…

Фока взяв його за руку, посадив на лавку, підвищив голос:

— Чоловіче, ради Бога! Опам’ятайся, кажу тобі: доля!

Йосенько слабо повторив:

— Доля цілком внизу, у мокрій пивниці.

Зовсім стемніло, ледве було видно силуети лиць і постатей.

— Темно і холодно, ходімо до колиби. — сказав Фока.

Переміна

Коли вони зайшли до огрітої і світлої колиби, Мандат відразу встав і звільнив місце Йосенькові поруч з ватрою. Йосенько привітався із війтом, що сидів коло ватри, потім кивав головою на всі сторони. Промерзлий, здригаючись від холоду, він сів ближче до ватри і грівся. Вогнище, закладене до повна, особливо весело бухкало, затіснюючи присутність, села до села, людини до людини. Ті, що сиділи коло ватри, все ще уважно приглядалися до війта, перешіптувалися із однозначним захопленням, з захватом від нашіптуваних новин, кивали головами, пригадували війтові висловлювання. Ті, що сиділи до вогню найближче, зсувалися, щоб зробити місце, а Марійка Шестунова раптом підвелася, щоб поступитися місцем Фоці. Ватра розгорілася і очі Марійки засяяли, як дзеркала. Очі присутніх відірвалися від війта і зосередилися на Марійці. Фока і Марійка сіли поруч мовчки. Тимчасом у правому куті бистречани закінчували свою розмову. Мандат, стоячи коло ватри, але обернений до правого кута, говорив зі сміхом:

— Але ж висиплеться дітей після храму, стільки, як трави.

— Найбільше бенькартів, — додав Ґєлета з кута.

— Бенькарт теж людина, — захищав Вітролом, — нераз значно краща, більш вдала, бо породжена від охоти весною, а не з нудьги.

Матарга кивав головою:

— Не хвилюйтеся, є досить таких, що присідають руки навіть після церковного шлюбу, і без того також п’ють ржавщину, вивар з люльки, варять трави, кажанів і все, що хочеш. Знають, як завчасу зав’язати плід і як його позбутися.

Ґуцинюк зітхнув з іншого кута:

— Що ж ви хочете? Сиплються дітиська і потім помирають — Господи.

— Чи це погано, що вмирають, чим же їх годувати? — запитав Крашевський.

— А чи це добре, що помирають? — насмілився Лесьо Караванчук з правого кута.

— Не по-господарськи, — бовкнув Бомба.

— Добре чи недобре, — турботливо промовляв Вітролом, — але погано те, що мучаться невинні біднятка, найгірше, коли марніють через погане харчування, але щоб вмирали? Га, доля.