Фока пошепки запитав:

— Крізь шум і чути? Що?

Йосенько задихався:

— Шепітний годинник, раз світло, раз темно. Так, як на самому Радулі, сніг, як дзеркало, раз вітер жене хмари, а від хмар тіні, раз сонце вдарить, в очах блиск аж болить. Промінь за променем, тінь за тінню, проганяють, вітер гуде і все. Весна…

Йосенько підскочив, як шалений:

— Нехай шляґ трафить всі гроші, хай шляґ трафить мого сина, аби лиш весна була. — А й це дарма! Повинна бути жертва, поєднання. І що ви на це? Розсудіть.

— Знаєш, як я думаю? — тихо озвався Фока. — Нехай собі йде.

— Як, як? — хапав Йосенько жадно.

— Ти собі, а він собі, дві ріки. Змиритися.

Йосенько розгарячкувався:

— А голоси, а шепоти Матері, а великі розмови з Ґілґулу?

— Не можеш послухати, то хай кожен собі. Доля.

Йосенько знову зірвався:

— Немає долі, ніякої. Закон, процес…

— З ким процес? — перебив Фока.

Йосенько замовк, звалився на лавку, виснажено прошепотів:

— Я вже не маю сили, подайте мені руку, — простягнув худу, зів’ялу долоню.

Фока взяв її і тихо промовляв:

— Доля. Не процес. Повністю змиритися.

Йосенько вирвав долоню з руки Фоки, зірвався і викрикнув: