— Ледаща? — дзявкнув Панцьо — А що повинен зробити такий, що й не ледащо, ані не дурний, трудиться, не спить, а весь час в бідності і через це злий. Немає часу жаліти. І немає, за чим шкодувати, бо діти — то від нього.

— Від кого? — запитав Петрицьо, чистячи казана.

— Хе-хе-хе, хе-хе-хе, — подивіться на такого бенькарта, що має всього кілька годин чи кілька днів, як викривляється, як верещить, як піниться від злості, то відразу зрозумієте — від кого.

— То по-вашому діти від чорта? — запитав Ґуцинюк.

Ні, не від чорта, — жваво заперечив Панцьо, — з чорта тільки ті, що підмінені, яких чортиця підмінює на своїх.

Цвилинюк, звертаючи на себе увагу, висновував:

— Підмінені? Га, може, але про це важко точно дізнатися. Зате лист з неба чорним по білому забороняє плодити дітей у якусь з п’ятниць — вражих і урочих, тих, у які відбувалися найбільші гріхи. Навіть наближатися до жінки у таку п’ятницю забороняє, бо з цього народжуватимуться такі діти, що належать — йому.

Панцьо засміявся і сперечався далі:

— Підміна — це мало, ба, скільки там тої підміни? Та й тих п’ятниць не так багато, всього дванадцять. Ні! Це все від народження відразу зле, верескливе, з піною на устах.

Петрицьо випалив:

— То Марійка Шестунова теж від чорта?

Один чи другий грубо засміялись, інші хихотіли. Фока суворо оглянувся, сміх припинився. Панцьо не відповідав. Петрицьо вийшов на середину колиби і запитав його:

— Відповідайте, Панцьо, відповідайте, це варто знати.

Панцьо знову проігнорував запитання:

— Найкраще тому, хто взагалі не народився, і такий є найкращим.

— А де такі є, покажіть мені, — запитав поважно війт з Жабйого.

І знову пролетів голосний сміх і обірвався, а Петрицьо, підходячи до Панця, наполягав: