— Я не про це питаю, а про те, чи наша Марічка також від чорта, кажіть сміливо.

Знову зірвався сміх ще голосніший, а Фока підвівся і сердитою міною погасив сміх. Очі Марічки раптово засвітилися грайливим світлом, уста спокусливо надулися. Багато очей дивилися тільки на неї, наче не було війта, Панця, ані Петриця. Панцьо висунув лису голову з тіні, беззахисно опустив губу, притиснутий Петрицем, мучився:

— Так виглядає, що є й протилежний різновид.

— Від кого, від кого? — наполягав Петрицьо, немов чигав.

Панцьо не відповідав, Петрицьо не поступався, інші вже не сміялися, споглядаючи то на Марічку, то на Панця, налягали численними голосами: кажіть, кажіть.

Панцьо слабенько лепетав:

— Га, від тих, отам, — Фока розповідав підчас зимової бурі ті казки, і той Максим з Явора також.

— Від рахманів? так? — спеціально голосно запитав Петрицьо.

Йосенько раптом прокинувся і слухав. Петрицьо повторював запитання наполегливо:

— Скажіть, відізвіться, Панцьо.

Та Панцьо махнув рукою, сховав свою лисину знову в тінь, прикрив очі долонями, наче дрімав. Розчарований Петрицьо повернувся до ватри, роздратувався, кидав смолисті полінця у вогонь одне за другим. Ватра раптом бухнула особливо яскраво. У відблисках вогню струнка Марічка з піднесеними очима засяяла як неземне явище, як обітниця і докір. Ватра її виявила, не дозволила їй спати чи погаснути, не дозволила їй повністю полетіти із селянського світу. У мовчанні всі довго дивилися на неї. Фока також повернувся і дивився. Було чути тільки жваве потріскування ватри. Дехто зітхав. Юстинка кахикнула, хотіла щось сказати, але Цвиинюк хитро її випередив, потішаючи:

— Га, різновид не різновид, а Кочергани без будь-якого різновиду засипали цілу нижню Ріку. Кожна друга людина — то Кочерган, покажіть мені поміж ними хоч одного брехуна або лайдака. І здорові, і чемні.

Петрицьо зітхнув:

— Га, якби ж то всі були Кочерганами.

При яскравому світлі ватри на чолі старого Кочергана заграли зморшки і тіні.

— Люди, — гукнув він, — не хваліть пусто нікого. З ранньої похвали, як з раннього сонця — червивий плід, відразу зурочений, нівечиться, від постійної похвали ще гірше, ніж від постійної сльоти, набухає, гниє, тріскає. А сам той, хто інших хвалить і зурочує, тільки викручується: я з іншого роду, не мені бути порядним. Пан коваль Савіцький нікого не хвалив і не ганив. «Весь час дбай про руки» — вчив нас пан коваль-небіжчик, царство йому небесне. — На святе Благовіщення Господь Бог вкладає голову у землю, щоб плодила, і тримає голову у землі аж до Юрія. А ми пригорнімо і бережімо той божий подих, бо аж до Юрія щоночі опівночі відбувається переміна, а у таке свято, як сьогодні, то найбільше.