Йосенько опустив голову, виснажено шепотів:

— Я вже не можу, я був у твого батька, був у того білого Максима на Яворі. А це обидва мовчуни, твій тато гладить вуса і дивиться у стіл, а той білий посміхається, щось слухає, але не мене, і також мовчить. Я хотів піти до старого священика Бурачинського, це жива людина. Але хіба ж я знаю? Підуть дурні плітки, а може й справді той тягне мене до зради?

— Хто той? — перепитав Фока.

Йосенько випалив:

— Чорт! Так не можна говорити, але хай буде: Чорт! Це мій дорогий синочок виганяє мені з-під печінки таке гарне слово, тьху! — Йосенько делікатно сплюнув.

— А до рабинів? — запитав Фока.

— Слухай, ось що мені залишилося, я в такій дірці, у такій пивниці, і що з неї видно? Не лише гульдени і процеси. Як кіт я скачу на дурних хапунів, шахраїв, пияків, суджуся. А це все ні до чого, що ковтну ґульдена, то немов через рани у горлі, що виграю процес, то в животі у мене горить. Мій ребе Нахман давно помер і помер молодим, Пан Бог вберіг його від старості. Моя жінка також молодою померла, а тепер я бачу, що й добре, завчано втекла від плачу до могили. А мені куди втікати? До рабинів, кажеш? Не розуміють, не зрозуміють, один за одним кажуть, що це єресь. Ну і тепер вже й з самої книжки не весною б’є, але докорами і ранами. З усіх сторін докори. Не вдалося — нічого. — І його голос затремтів, задихнувся, замовк.

— І що ж далі? — прошепотів Фока.

Йосенько також шепотів:

— Послухай, там у Нахмана є таке слово, одна така хвіртка, що треба хоч раз в житті комусь все розповісти, перепрошую, але навіть про те, що в ліжку з власною жінкою. Щоб народитися наново, щоб прийшла весна. Розумієш?

Фока прошепотів:

— Сповідь.

Йосенько цикнув:

— Власне! тому для тих, це єресь, але це ніяка не єресь, борони Боже, це саме серце. Я хочу правди, тільки правди. Ви, мабуть, гадаєте, що я перед вами запопадливий, бо ви, Фока Шумеїв, такий самий дідич, як із Ясенова, як з Криворівні, і не гірший від пані княгині зі Станіславова. А може ви гадаєте, що тому, що ви зараз обертаєте великими тисячами? Це трохи правда, я не заперечую, бо я бачу, що ви вмієте працювати, а не лише танцювати і чемно розмовляти. Але не про це йдеться, я вже давно собі вас пригледів.

— Йосеньку, — обурився Фока, — ти старший від мене на тридцять років, з дитинства кажеш мені «ти», а зараз ні з того, ні з сього: «ви»?

Йосенько пожвавився, захлинався:

— Потім я знову казатиму — ти, але зараз — ви, бо потребую старшого, такого, руками котрого я подаю Богові.

Фока зірвався: