— Це правда, — сказав Цвилинюк, — але відтепер буде зовсім інакше. Як гриби після дощу, повискакують бутини, кожен захоче бути Фокою. І добре, що так. Буде достатньо що їсти для всіх і грошей вистачить на примівників, на лікарів чи на ліки.

Фиркалюк з-над Нижньої Ріки також розговорився при святі:

— Певно, що добре, чим більше людей, тим легша праця, бо розділена. Я це найкраще знаю, як важко було пиляти самому, коли ніхто не хотів братися за пилу.

Цвилинюк заперечливо похитав головою:

— Це добре, коли відразу багато береться за справу? Ні! Є така панська приповідка: де кухарів шість, там нема що їсть. І слушно. Нехай кожен майстер за свою роботу відповідає. Але нехай всі мають, що їсти, хай діти не вмирають, щоб багато людей, ситих веселих, з радісною долею…

Ґуцинюк відповів з лівого кута:

— Ой ні, так недобре. Тоді буде забагато людей, а є пророцтво, що через це наступить кінець світу.

Цвилинюк підтвердив:

Є таке пророцтво, це правда, що коли коло плоту буде пліт, дах коло даху і не буди куди вигнати курей, то світ закінчиться. Але у нас ще далеко до цього.

Йосенько, очевидно зігрівся, бо задрімав сидячи, хитався крізь сон, а Вітролом підійшов до ватри по жарину і сказав:

— Коли дітей забагато, то й помирає забагато і як же їх рятувати, як лікувати від хвороби на шию? Звечора вхопить, вночі душить, аж очі їм вилазять. Шкода.

Панцьо закричав з найтемнішого кута:

— Нема за чим жаліти, комусь захочеться наплодити щенят, а ти жалій.

Вітролом повернувся до кута:

— А що ви втрачаєте, коли жалієте?

Панцьо, залишаючись в тіні, проігнорував запитання.

— Шкодування до нічого, краще не плодити, замкнути на ключ.

Старий Кочерган, що сидів біля ватри, широко відкриваючи рота, говорив чітко:

— Хто дбає про дітей, той дбає про світ, а не про себе. Але мусить попітніти, ночами пильнувати, і грошей не шкодувати, по ліки побігти хоч би й до самих Кутів. Є такі, що присідають на руку, аби не плодитися, але є й такі, що не дбають про дітей, а кажуть навіть, що є й такі, що полегшено зітхнуть, як дитина у них помре. Але чи це правда?

— Правда, правда, — підтвердив Вітролом, — є такі, пусті ледаща без совісті.