— Погано вам тут? Сумно? — запитав Фока.

На прощання Іванисько вирвав із себе майже стільки ж слів, як після втечі від лавини, на свято Одокії. Відповів:

— Зовсім ні, не сумно. Але тепер тут зробилося місто, суєтно. Та й нехай і Дмитрейчук заробить, у нього п’ятеро дітей.

Фока несміливо намагався притримати:

— Ви б хоч на гроші почекали.

— Не горить, пришлете, як ваша ласка.

Нявчук пообіцяв, що незабаром повернеться, разом з Дмитрейчуком. Фока ще раз звернувся до Іваниська:

— Ви якось сказали, що лісові люди мають багато часу і не забувають, чи не так?

— Так виходить — відповів Іванисько.

— Ну то не згадуйте погано нікого з нас!

Іванисько глянув запитально, а Фока пояснив:

— Якась не така думка може досягнути, вцілити, особливо в бутині.

Іванисько погасив посмішку, дивився нерухомо, пронизливо. Фока поправив:

— Я знаю, все знаю, ви не підступний.

Подивилися один на одного, розцілувались в руки, як давні старі люди. Фока, прощаючись з жінкою Іваниська, пожартував:

— Шкода, що у вас немає молодшої сестри, такої, як ви.

Жінка Іваниська почервоніла, Іванисько пошепки подякував. Щойно вони перейшли через потік, як з лісу вигулькнув запізнений гість Андрійко Плитка. Перепрошував Фоку за запізнення, пояснював:

— Весна страшно затягає, я довеснував вже за одним махом.

— А не боїтеся, що пропаде, що зарано? — запитав Фока.

Андрійко глянув на хмари: