— Воля Господня, та що тут скажеш, весна манить. Ще у Криворівні, коли я був дитиною, там високо на Тарночці наш дід по матері, старий Сліпенчук, так казав: «Нічим людина так не змарнується, як весною, разом з зерном себе у землю загрібає. Але варто! Довеснуй, хоч би й вмер, дотягни».

Андрійко перервався і уважно подивився на Фоку:

— Що ж ви так змарніли, шкіра і кості, чи ви хворий?

Фока махнув рукою:

— Є з чого, але це швидко пройде, на дарабі, на водах.

Андрійко розглядав його зі співчуттям і тихо сказав:

— Занадто ви змарніли, вас не тільки весна висмоктує, вас осінь і зима вже до того висмоктали. Бутин нищить ліс і людину також, обіцяє забагато і від того… — Андрійко зітхнув.

Фока двозначно посміхнувся:

— Форель не від великої приманки гине, а від непримітної. Ходіть до колиби щось поїсти.

Андрійко не був голодний, тож відмовився. Розсідлавши і витерши кобилу, він поспішив до миґли. За останні дні перед храмом було зризовано стоси дерева, вкрався безлад. Фока допомагав робітникам складати миґли і гість Андрійко також.

Бутин і до цього часу добре вдавався, але щойно від храму, як хтось інший від великого весілля, Фока прославився як ґазда. Громади з кількох сіл глянули на нього точно так само, як на головного музиканта, такого, що знається на кількох інструментах, і цілісність усієї музики також вміє забезпечити, такого, якого повністю пізнаєш тільки на великому весіллі. Перехід від праці до святкування і знову до праці — це також особлива і нелегка влада над інструментами. Це відомо і тому неважко зрозуміти, що у давнину насправді великим ґаздою був той, хто був найздоровішим, найсильнішим і найвитривалішим, тобто твердим щодо себе. Ґазду можна було впізнати по тому, що він нікому нічого не завдячував, і тому здавна великим ґаздою вважали того, кому всі чимось завдячують. Тому, крім багатьох інших неписаних правил, стара правда проголошувала ще й, що підчас свята, навіть підчас храму, чи принаймні під кінець храму самі ґазди повинні були прислуговувати робітникам і наймитам. Хоч на бутині всі вважалися спільниками, та ніхто не забував, що Фока є не тільки керівником, а й ґаздою, і що разом з ним Петрицьо та Савіцький є засновниками бутину. Щодо бистрецький рубачів, то мали сумніви, але про це не говорили. І з цього випливало, що ті, які були найближчими до стану наймитів, «дідків», як їх називали, найбільше наблизилися до стану гостей з правами гостей. «Дідки», зрештою, не обов’язково були старими, до них залічували навіть підлітків, тобто всіх тих, що були незнайомі з бутиновою роботою, були для неї заслабими, деякі навіть ущербні, вони працювали як помічники, зрізаючи верхівки дерев, коруючи їх, зсуваючи колоди і складаючи їх на порташі, вартуючи коло риз, але найбільше були придатними для дрібних послуг — кудись послати, щось підтримати, тому до них всі добре ставились, бо вони були послушними. Зрозуміло, що у напівсвятце нікого зі старших дідків до праці не кликали, хіба-що когось із наймолодших, бо щоб це був за світ, якби молодики розсідалися цілий день за столом і позіхали, коли Кочергани вдосвіта пішли до роботи, а Цвилинюк і сам Ґазда — від полудня.