Чи вони так думали, чи інакше, ніхто точно не дізнався, але в їхніх розмовах слівце шукало слівця і, впізнаючи одне одного, як лисі коні, винюхуючись здалеку, як бджоли з одного вулика, слівце в’язалося зі слівцем. Вже зовсім старий дідуган, Гордійчук з Пушкаря над Жаб’єм, не з тих заможних, але їхній родич, такий, що здавна вже наймався до робіт, хоч мав землю і корову, хрипів тихо до Пехкала:

— Цілу зиму стереглися лісових дівок, боялися власної тіні, а тут прийшла така, не лісна, а сільська, і що тут скажеш, коханка панська, і вже!

— Добре, що недовго, що вже кінець, хоча хто ж знає? — відповів його сусід, теж старий Соломійчук, як говорили, із тих брехливих.

Пехкало промимрив:

— Не в цьому головний сором, головний сором вже давно набирав, як чиряк. І може луснути. Добре, що той лилик писаний, тихолазий вже забрався. Легше дихати, хоча хто знає.

Гордійчук уникливо відповів:

— Ну так, та пара, Іванисько з жінкою, не надто балакучі, не легко з ними, трохи не по собі.

Пехкало важно надув губи, змусив почекати на відповідь:

— Пех! говорять чи не говорять, не це важливо, важливо те, що роблять?

Ґуцинюк пригадав собі:

— Що у нього спільного з тими вовками?

— Може сам, — вирвалося у Пехкала і він замовк.

— Що значить сам? — поцікавився Ґуцинюк.

Гордійчук поспішно почав політично відводити у свою колію:

— Чого нам говорити про те, чого не видно, дивімося на те, що видно, що від тієї розцяцькованої відьми Кузьма ще більше розкудлався, а тому старому полатайкові розпалилося у голові, спаскудив храм більше, ніж наригав би на стіл. — Гордійчук притишив голос. — Ну і наш ґазда відколи присів коло неї біля ватри, га — пригляньтесь тепер до нього уважно.

— Раніше такого не було, з відьмами відразу робили порядок, чи стара чи молода, — додав Соломійчук.

Гордійчук скривився, відповів помірковано:

— Порядок? У нас не дуже. Старенький Гердеґа рахується мені якимось стрийком, не те, що я, він великий багач і бувалець, махнув колись якогось гавкача бардкою по голові. За це поїхав аж до Станіславова, до головного криміналу. Тихцем говорять, що він був ще далі, аж на самій верхівці, у найголовнішому криміналі, але він не признається. Але відомо то, що роками його не було в хаті, у світі він наслухався не однієї новини і мудрості. Сам Гердеґа говорить, що там у мудрому світі з первовіку припікали відьом залізом раз за разом так щільно, що ті зізнавалися і точно показували, де спали з чортом і як з ним бісилися. Але потім повіяла безбожність і це припинили. Нічого не вдієш. А у нас що? Хіба-що на воді десь часом котрусь трохи топили, а як тільки починала тонути, то відразу виловлювали і вибачались. Нашим чорт зовсім не заважає, а з відьом підсміхаються замість того, щоб припікати. Наш народ з первовіку безбожний.