Ґуцинюк зажурено зітхнув:
— Ой так, і хтозна, що з цього тепер буде; ви добре кажете, ґазда почорнів, просто згаснув, а без нього бутин згасне і ми пропали.
— Але ж є реваш, — буркнув Соломійчук.
— Реваш без людини? Самі знаєте, чого вартий, — журився Ґуцинюк.
Гордійчук обурювався далі:
— Хай собі чарує паничів, вірменів, євреїв, їм і так нічого не зашкодить, але від наших — вара, гадина!
Дмитро Калічина, прозваний так, бо був ущербним, намагався захищати Марійку:
— Ви кажете, що відьма, та це вже давніше проявилось би, але досі ніхто про це не чув. У нас була інша, справжня, така, що коли розлютилася на когось і глянула на поле ячменю, то врівень того, як її очі проїхали по ячмені, ячмінь засихав і чорнів. Ну, ячмінь не може захищатися, а людина може, хто ж його змушував танцювати з відьмою або сідати коло неї.
Гордійчук поспішно:
— Я про ту знаю, її було легко впіймати, стерво сухе і зле, але вона вже потім остерігалася. Але що ж зробиш з такою, як ця, гладенька і солодка. Суди заодно з відьмами, коли скажеш, що відьма, то суддя сміється, неначе з якоїсь розваги. Безбожність.
Пехкало пробурчав:
— Безбожність? Що ж вам у голову приходить ганяти за відьмами, підіймати село і може ще й брати гріх на плечі? Ні! Свідомий чоловік сам собі дає раду. Хто на нього чорта напустить, то він відразу відкине обертин і закарбує того без сокири, припече без вогню. — Пехкало глянув на свої горщики.
Соломійчук з запопадливістю перед Пехкалом намагався вгадати і промовляв відважніше:
— А що між ними є, між тим тихим мисливцем і тим кудлатим з вилупленими очима, що його звуть Нявчуком?
Пехкало важно помовчав і пробурмотів:
— Запитайте Біриша, він не збреше, бачив на власні очі, і старий Булиґа теж.
— Що бачили?
Пехкало почав шептати:
— Раз Нявчук зайшов до Жабйого, у нижню парафію, і раптом злетілися птахи з усіх сторін, обсіли його і так дзьобали в очі, в ніс, в рот, що він мусив утекти до хати Булиґи. Ну?