Дідки досиділи з гістьми за столом, а потім досвятковували у колибі. Чим тепліша гостинність, тим більше втомлюються гості. Більше, ніж від домашньої роботи. Довше відпочивають після свят і після гостин, ніж після робочого дня. А що вже й казати про ґаздів? Не лише набігаються перед храмом, але й ще більше підчас храму, а до того ще й, коли багато людей і важко кожному догодити, то вони мусять ще й з чистої гостинності навколо себе щирити зуби, як пес, що просить якогось шматочка, і тільки їм не вистачає хвоста, щоб вони ним теліпали з гостинності. Найбільше мусять обходитися з найбіднішими, з образливими, з немудрими. З великими зусиллями мусять пильнувати, як сторожі порохового складу дбають, аби щось десь не затекло, не замокло, чи, не дай Боже, не вибухнуло. Але ґаздам не годиться, не можна признаватися до втоми. Петрицьо був найменш витривалим з усіх, бо найслабкішим, тому й втомився найшвидше. Коли він впорався із миттям казанів і посуду, то попросив дідків, щоб вони слідкували за ватрою, щоб приготували воду для кулеші, а сам бухнувся на підстилку і відразу ж заснув. Дідки розсілися у колибі, самі свої — без свідків, без дуків і без ґаздів бутину. Той чи інший підкладав полін, потім ліниво носили воду, не перериваючи розмови. Ватра бушувала, вода нетерпеливо співала, чекаючи на борошно, а вони не напружувалися і в стані напівгостей напівсвятця й далі святково гомоніли. Часом щось ще їли, смакували з того, що їм залишив і прихвалював Петрицьо. Серед них були і старі бутинарі — Ґуцинюк, Пехкало та їхні сусіди з Пушкаря, також найближчі до стану наймитів.

Як завжди після храму потрохи на поверхню випливали спогади про останні події, різні незадоволення, розчарування, осади пам’яті. Перевалювались помаленьку через язики, втілювалися у шепоти, а з шепотів ставали словами. Врешті-решт ніхто не напився, ніхто не посварився, ані й не висловлювався непристойно. Ні! Не видно було також, щоб якась молода пара пішла набік до заростів. Ні, не видно було. Хіба-що те чи інше подружжя сиділо собі там, де хотіло. Та це їхня справа. Але чи справді не сталося на храмі жодного сорому? Один сором: Марійка зачарувала Нявчука, бо від чого ж він ригав після танцю і розхворівся? Але ж потім він вискочив з колиби підчас викрадання і носив Марійку на руках! Хто ж знає, може це щось інакше, може не надто? Другий сором: Панцьо щось там верещав по-панському. Сором чи не сором? Важко зрозуміти, до того ж він з іншого стану і бідняк, наче жебрак і трохи ненормальний. Може це якийсь повітовий сором, але для храму — не дуже. Нарешті здається, що тільки один сором, дуже глибоко прихований, але сором: що Марійка зачарувала також і Фоку. Подивитись тільки, як він виглядає, а хто ще так може, як не вона.