Вітролом збудився:

— Згода? Це плітки вас поєднали, щоб вам за це язики повикручувало!

Томашевський знову зірвався:

— Які ж плітки? Сам Лесьо Караванчук тоді зимою сказав: чи це вовки, хто ж знає чи це вовки? Я сам чув.

— Що там плітки, — злився і надалі виштовхнутий храмом з робочої долі Пехкало, — пригадайте собі, як Нявчук вчора глипав очима після танцю. Йому не мокрий рушник потрібно було давати на голову, а перечекати хвилинку, щоб залопотів і гукнув: «угу!». Але Іванисько знав, для чого рушник.

Від завзятого перебільшення Пехкала посипався сміх. Він ще тетерився й надалі, але вже як поранена тетеря.

— З чого тут сміятись, це зовсім не смішно.

Підвівся і старий Кочерган:

— Правду кажете, тут не до сміху, але ображати такого бідака як Кузьма, ще менш смішно.

Пехкало ще смикався, але старий Кочерган твердо його осадив:

— Не забувайте, хто тут ґазда, а ви, Фоко, не сперечайтеся, а тільки наказуйте.

Всі дещо заспокоїлися, коли поміж шеренги, що стояли одні напроти інших, увіпхався Лесьо Караванчук. Мружачи очі, як завжди, він спокійно промовив:

— Послухайте, люди добрі. Ви повторюєте те, що я зимою сказав про вовків. Послухайте: наша лісова хата запалася, одна третина вже в землі, обросла мохом. Як старий гриб. Я не мисливець, ані ніхто з нашого роду. Пущова дитина, пущова людина. Я з дитинства підслуховую, підслухав вже не одного. Нераз я спостерігав від ранку до вечора. І за ними обома також, за Іваниськом і Кузьмою. Це ніякі не байки, я вам кажу під громовою присягою. Хто не вірить, може посперечатися зі мною на корову. Корівка гарна, варта того. І нехай відразу ж завтра летить до Криворівні, щоб запитати священика Бурачинського. Той все знає і нехай розсудить спір, чия корова.

Крізь нещільні шпари колиби блискало, грім вдаряв щораз веселіше. Лесьо підійшов до ватри, посміливішав, промовляв з усмішкою.

— Ви змішуєте горох з капустою, але ніхто не знає того, що я знаю. Аби я з цього місця не встав! Щоб мене грім святий тут відразу вдарив! А хто не вірить, нехай мені скаже відразу в очі.

Лесьо сміливо розчинив очі, тупнув ногою, як несвідома молода сарна, коли вперше зустріне мисливця. Всі слухали мовчки, Лесьо говорив:

— Про Іваниська шепочуть, що він лилик, тихолаз, мольфар, що практикує безбожні засідки. Це брехня. З одного брехливого яйця багато брехні. І добре про нього сказав ґазда: це не підступна людина. Але нічого не каже. Що ж зробити, навіть якось замало говорить, я нераз його запитував про одне чи про інше, нераз він не відповів нічого, але через місяць каже: «дивися сам». А ще за місяць скаже: «слухай». А потім знову через місяць: «вгадай». І що ж з ним робити? Бо він власне й сам дивиться, слухає, відгадує. А чого з вовками? Каже Ґєлета: вони йому наганяють оленів. Це можливо, але можливо і ще щось. Може це зовсім і не вовки. Бо бувають такі, що перетворюються на вовка і потім відразу втікають від людей, від свого села, від своєї родини, від своїх дітей, щоб не покусати, не роздерти своїх. Сам від себе утікає, геть у пущу. Там голодує, блукає. Біжить уперед. А іноді йому на хвилинку засвітить ще й людська пам’ять. Іванисько має на це око. Жаліє…