— Саме добро, — повторили один за другим брати Кочергани.

Фока додав:

— Це напевно.

Пехкало протирав очі, розглядався навколо. Крізь шпари знову міцно блискало, потім гуркотіло тут і там. Пехкало прошепотів до Кочергана:

— Кажуть, що весняний грім вибиває чортів і мару, то наслання і чари, мабуть, теж? Скажіть же!

— Невідомо, що вибиває, але землею потрясає і мару проганяє, і страхи також.

— Ой, потрясає! — повторив середній Кочерган.

— Ой, проганяє! — повторив наймолодший Кочерган.

Ясьо Томашевський говорив зі сміхом і по-суті:

— Та чи все це можливе, з тими нявками? Щоб вони танцювали і роздягалися, і щоб він їх обіймав? Де ж це все? Це неправда, це брехня. Просто сову в голові тягне до сови.

— Послухайте, Ясю, — терпляче пояснював Лесьо, — чи це можливо, щоб такий сильний птах помістився у голові? Що ж він буде їсти? Задушився б одразу.

— Але ж це точно, це правдиве, — відповів Ясьо, — що птахи за ним ганяються, як за пугачом, і дзьобають його совині очі. Чому б це?

— Хто знає? Може вони ганяються за лісовими думками? Може тому, що він сам весь час ховається, лякається, втікає, як наполоханий птах. Може з його голови щось таке віє, що притягає дзьобання?

Блискало щораз ясніше, надходила нова буря і нова злива. Якийсь сильніший грім вдарив зовсім недалеко. Панцьо, який забився в куток і занімів, раптово зірвався. Гарячково шастав по кутах, зайнявся своїм сірим мішком. Висмикнув з нього якийсь зім’ятий і ще більше засмальцований та широкий мішок, натягнув його через голову на тіло, віднайшов отвір для очей, крізь менший отвір збоку пропхав руку і з мішком у другій руці пропихався крізь юрбу до ватри так, неначе це ішов обвислий мішок. На це не звертали уваги, та мішок, похитуючись наблизився до ватри, потім рука Панця витягнулася вперед. Він прощався з Фокою:

— Бу-бувайте здорові — треба втікати…

— Чого б це? — здивувався Фока.

— Го-горить і тут, дякую вам, ґаздо, — Панцьо скерувався до виходу.

Фока не вірив власним очам:

— Що з вами, що горить?

Панцьо вибухнув з мішка: