— Це все порожні балачки! На Юрія вирушаємо. Це будуть наші чвари. Йдіть спати!

На дворі було мокро і темно. Робітники підводилися неохоче, виходили по одному, поверталися назад до колиби по лучину. Без цього ніхто не міг перейди до жаб’ївської колиби. Від мокрого снігу волога пробиралася в колибу, помаленьку розклеювався кожен, нехіть підіймалася з кожного кута, а з цілого бутину — розчарування: для чого?

Петрицьо нарешті прокинувся. Його не розбудив галас і сварки, а тиша. Він встав в один момент і за один момент пожвавився. Може він щось чув крізь сон, а може вхопив на льоту те, що відбувалося в колибі? Серед понурої мовчанки він вискочив на середину колиби, під сам дах, де було найбільше місця, і почав грати роль — Танасія. У швидкій почерговості, без слів, без вигуків, самими тільки рухами. Хмурися, зиркав з-під лоба, підіймав пророчо руки, погрозливо стискав долоні. І сухі руки Петриця, завдяки рухові і відблискам ватри, перетворилися на сукуваті долоні Танасія. Він розбивав кулаком повітря, неначе Танасієвими прокляттями, мружив очі, кидав задиристі рогатини поглядів, дикі, нестримні, або ж як чортівські пастки, злобні, вбивчі. Але потім розставляв широко руки, як Танасій нераз розставляв до гостей так, немов хотів світ пригорнути до своїх димів. І хапав якісь руки, притискав до серця, пригортав їх до старечої самотності, як і сам Танасій. Хапав склянку горілки, глибоко ковтав, дуже глибоко, а потім запрошував широким рухом рук, пригощав. Виймав з торби гроші — вони це знали — і дарував гостям, розкидав. Потім Петрицьо дістав червону хустку з торби, витер очі. А потім бив себе кулаком по чолі, ошалілий від старечої, Танасієвої журби. Відкрив люто уста, як орлиця, яка нападає на ворога, що наближається до гнізда. Було немов чути якийсь дикий крик — Танасія чи дикого птаха? І виснажений тим усім, вичерпаний, похилявся і падав. Петрицьо наслідував і нагадував глядачам кожен рух Танасія, котрий, як хто запам’ятав, чи то сміявся з нього, чи любив його, чи захоплювався, чи проклинав. Він грав весь час по-іншому, тримаючи всіх у напрузі, перетворився на Танасія. Свіжо підкладена ватра грала разом з Петрицьом, додавала йому ноти і ритми, яскравила, то збільшувала, то гасила, то знову розкривала. То виривалися, то зникали, то знову налітали, як вогнено-димові упирі, образи Танасія.

Спочатку розслабляючий сміх у колибі наростав і вибухав, як ватра. Бутинарі від сміху лягали на землю. Потім жаб’ївці і бистречани зближалися плече до плеча, спілкувалися поглядами так, неначе мирилися за горілкою. Кожен рух Танасія — це нова чарка.