Старші похвалили першими.

— Такий має бути спузар! — заявив Скулюк.

— Сам Танасій так не зумів би, — визнав найстарший з братів Кочерганів.

І молодші відтаювали щораз більше.

— Ти і перед смертю розсмішив би, — видобув Кузімбір з глибоких грудей.

— Видно, з ким варто починати бутин, — тішився Мандат.

— І закінчувати, — тихо підтакнув Біриш.

Фока теж розслабився:

— Дай тобі Боже, Петрицю, і дякуємо. І хто б тут гнівався.

— Від гніву в бутині хай Бог боронить, при сокирах, — заявив Скулюк.

— Борони Боже! — урочисто повторив старий Кочерган.

Бо вони не лише сміялися, коли блазнював Петрицьо. Петрицьо заманив, затягнув, запакував, вони й самі не знали куди. Вони добрішали, коли згадували гостинність Танасія. Задумувалися, коли згадували про щедрість. Танасій ще жив, а Петрицьо своєю комедією вже так його підняв, неначе його хвалили і згадували після смерті, на поминках після похорону. Тому коли Петрицьо-Танасій начебто виснажений падав, ледь хапаючись руками і рятуючись, то мимоволі зривалися, щоб його притримати від падіння, щоб його врятувати.

Кого ж це вони рятували? А коли Петрицьо підводився і шаленів у пориві все нових блазнювань, простягали до нього руки, поривисто обіймали Петриця-Танасія.

Петрицьо переміг і бутин теж. Чи ж не добре казали старі люди? «Добрий блазень в колибі над ватрою і з черпаком — це справжній батько, і духовний батько також».

ХІІ. Скрип Кєрми

ХІІ. Скрип Кєрми

1

1

Ще три дні, ще два дні. Святий Юрій швидко наближався. Не статечним тихолазом, не у зрошених постолах. Його оголошував скрипучий скрегіт кєрми, що від світання непокоїв колибу і ліси, щоденно і упродовж цілого дня.

Кррр-крроу-крроу-і — крруоув-і — крруо-уіл — квіл-кіл…