В підніжжі потужної гаті на Рабинці урочисто крутилися майстри-кєрманичі. Старці як Танасій Кочерган і Цвилинюк, старі як Ґуцинюк, Фиркалюк і Пехкало, з молодих — майстер Савіцький і кмітливий учень Ясьо Томашевський. Вони здійснювали останні приготування перед сплавом, свердлили колоди, прикріпляли кєрми, а потім випробовували їх. То на вухо перевіряли, чи грає так, як треба, то руками обертали, навіть смикали туди і сюди, чи прикріплене не будь-як: крр-крруо-іл — квіл-квіл….

І вже навколо тих скреготів і скрипів, немов з плюскотом товклися хвилі, поступливі, але підступні, ніби-які-хто-хоче, а зрадливі. Габи сичали, підводні камені булькотіли, мілини на гравії щирили зубки, як повії, що підсовуються під віз, аби його перевернути. З тривожної темряви глибини ковтали ковток за ковтком: глу-глу-глу — ніби й ситі, ніби й тихі — а проковтнули б не одну дарабу і всіх. Круговерті невблаганно кружляли, як проклята зла-доля, скелі чигали, віддавали холодним шепотінням, береги миготіли, весь світ крутився.

Навколо скрізь, куди не кинь оком, — тальби, тальби. То одні біля других, то одні накладені на другі, наче будівлі велетнів, незрозумілі чи покинуті. Та всі, ніби на колесах, на слизьких пільгах, тобто на окорованих палицях, задля того, щоб легше було перекотити колоди з місця на місце, передусім під гать, до води. Ціла котловина і поляна під гаттю були вимощені тальбами, а чимало людей кружляли по них, як мурахи. Щоякийсь час споглядали на кєрманичів, очима запитували накази, виконували. Пересовували тальби на пільгах з місця на місце, збивали і зв’язували тальби у дараби з колод тих, що тонші чи середні. Тальби з грубших колод, важких, неповоротких вже сплавляли на якихось три милі до пристані на Красному Лузі, нижче від водоспаду, званого Гук. Їх щойно там збивали у дараби. Найгрубіші колоди спустили водою поодинці до тієї ж пристані, щоб там їх збити в тальби.

Ох, як вони мусили вважати! Спочатку більше на себе, ніж на колоди, а потім на колоди ще більше, ніж на себе, і аж, нарешті, вже на воді — раз на себе, раз на колоди. Дерева з великого гірського простору стиснули не невеликій котловині під гаттю, лісові старці з багатьох сотень літ втиснулися в один день сплаву, чи найбільше — в кілька днів. Так, немов лісові велетні, що так довго дозрівали у мороці, тепер мали зростися в одну потвору і вирватись за той один день з лона матері-пущі, щоб поплисти, розкритися і народитися перед очима світу. Діло, зіткане наполовину з впертості, а наполовину з мрії — щоб розкрутити бездієвість, ще таку склубочену, як ведмідь після зимової сплячки — яке пастухи розпочали з власної волі, тепер командувало. Вимагало щораз ретельніших послуг, сіючи невидиму сажу, страх на шкіру, а на язиках — смак безбожної служби. Для якої ж іще більш безбожної справи? Для якої ж Вавилонської вежі вони мали доставити цю купище дерева, скріпленого неймовірним порядком?