Шумеєва пуща вирушила. Обрушилась, як жива потвора, а з нею, неначе верхом — лісовий люд. Ніби то. Насправді ж, його самого тягнула потвора, якій він одночасно служив, але й яку пильнував і тримав у путах. Бо десь там на світі, невідомо де, підприємці від деревини, не якісь там місцеві лапсердаки, ані малі посередники з Кутів, а панове-англійці, як їх звали — англікани, оточені парадним вінцем, світлою радою віденських і угорських панків, запланували і на папері порахували щодо ґроша, щоб з тих територій, де є безмежжя найздоровішої деревини, якої ніхто не може вивезти, самою лиш водою сплавити якнайбільше дерева до Галацу в Молдавії над Прутом, потім до Чорного моря, а звідти перевезти до великих розподільних портів з метою поставки у половину світу. А тут у горах Фока, попереджений новими часами і наляканий тугим роком, вирішив вирвати свій край із нерухомості поміж сном і бідою. Продати дерево без посередників і доставити з рук до рук тим, що його потребували. Для цього було потрібно багато води і людей немало. Та найважливіше — яких людей!

Фока мав дві гаті, знав також про підземні запаси води, які може й невичерпні, але якось необережно порушені, могли здійняти повінь, зрушити береги і остаточно знищити весь бутин. Тепер для доставки дерева він потребував понад усе досвідчених кєрманичів, майстрів сплаву, що знали води, повороти, глибини і мілини, що усвідомлювали лицеву сторону потоків і рік, а також малі і великі загрози, які зачаїлися під поверхнею. Потребував теж сикманичів і сміливих рубачів, таких, яким корилися колоди і яких боялись. Так, ніби йому треба було ув’язнити зграю потвор, що весь час чигають і бунтуються. Та він закинув ще більшу сіть, оголосив по селах, що потребує ще більше людей. Хотів бути незалежним, постійно мати про запас помічників охочих, відомих йому і знайомих, своїх, а не чужих. Чи то для розв’язування дараб, чи для перевантаження, чи щоб знову зв’язувати і поправляти в разі потреби, а що вже й казати, якби з Божої волі утворилася загата!

Загата — це найгрізніший ворог сикманичів, це вічна біда сплавів. Бо саме через якісь неочікувані запори, людське невміння чи недбальство, з приводу недостачі води та з інших причин трапляються такі випадки, що дараби пливуть надто повільно або зачіпаються за берег. І не встигають блискавично відчепитися. Тимчасом інші дараби, що пливуть за ними, не можуть тих оминути і налітають одна на іншу, а потім навалюються і накопичуються, як лавина дерева, та врешті-решт розвалюються і збиваються у страшний завал. Загата — це слово, якого не вимовляють уста того, хто починає сплав, яке і не пробіжить через його думки. Це загроза, що він змарнує всю роботу і наразить на розпачливі сварки кєрманичів, або й на бійки, а іноді і їх усіх — людей на дарабі — на каліцтво чи навіть смерть.