Кррр — крроу-і — крроу-іл…

Якщо Фока і чув якусь небезпеку у скрипучих скреготах кєрми і спіралей, то хіба-що оте одне попередження: загата. Потрібно багато води і найкращих людей теж немало.

Скрипіння кєрми викручувало і накручувало усіх. Одні готували тальби і дараби, інші у колибі, особливо вечорами, готувалися в дорогу. Дідки і підлітки, а також Трофимко з пастухами допомагали, як могли. Доїли корів і овець, готували будзи і бринзу, наливали до барилець гуслянку, набивали бринзою великі ракви, нарізали шматками солонину, а все це разом складали у бесаги. Наприкінці кроїли і приміряли шкіру на запасні постоли для всіх. Бо хоч переважно на дарабах їхали босими, Фока вирішив, щоб кожен був готовий зійти з води на сушу. Зрештою, хто ж знав, як вони будуть повертатися? Поштових диліжансів поміж трьома краями: Галичиною, Буковиною і Молдавією — не було жодних. Залізничні шляхи нікому і не снились. На кожному з кордонів світ закінчувався, до того ж там і тут території були безлюдні. Зате з давніх давен переповідалися звістки про те, як бідні, спокушені маревом заробітків люди, що не знали чужини, місяцями поверталися пішки і на них нападав голод, хвороби чи розбійники, і так вони пропадали безслідно на чужині. Над тими, що пропали, кружляли зітхання, за них шепотіли щорічно молитви у найважливіший день року, підчас Таємної Вечері.

Петрицьо роздвоювався і розтроювався, керував приготуваннями, завжди розвеселяв, іноді блазнював, а разом з тим старанно карбував на реваші разом з кожним зацікавленим те, що кожен отримав. Розрахунки були прозорими настільки, немов це вірмени управляли бутином.

Петрицьо був не лише розподільником знаряддів, їжі, шкіри, але й сторожем ревашів. Був розпорядником води не лише у гаті на Рабинці, не лише запасної запори на Попадинці, але також, якби виявилося, що й тієї не вистачить, — втаємниченим розпорядником вод підземних. Тільки ті троє знали про них. Вони не хотіли їх порушувати, хіба-що при крайній потребі, та й що тут казати — просто боялися. Тому ні за що на світі вони не хотіли, аби хтось про це дізнався, через усе це Петрицьо, хоч і з жалем, але мав залишатися у колибі, щоб сторожити воду.

Навколо колиби нашвидкоруч поставили весняні курені для ночівлі для нових помічників, котрі зголошувалися щодня. Від молодих, які щойно прибули, повіяло веселістю. Сипалися пісні і розповіді про дівчат, грали флояри. Вони прийшли на все готове, не мали ще коли злякатися, страху не відчували, навіть не засмакували його. Вони співали, а за ними співали і на тальбах, аж до гаті: