Всім нетерпілося, а під кінець ще більше піддалися долі сплаву.

2

2

Тільки бистрецькі рубачі неначе не переймалися скрипом кєрм. Ніби ніколи нічого іншого і не планували, поспіхом почали нову вирубку у Клині, далеко на лівому березі Попадинця. Поралися завзято. Через віддаленість до колиби приходили тільки на вечерю.

Але, правду кажучи, скрип кєрми їх найбільше сполошив і прогнав. Як тільки перший раз почали скреготіти кєрми, вони відразу ж втекли на віддалений Клин. У наступні дні вони виходили ще вдосвіта, коли ще кєрми не починали скрипіти. Та скрипи бігли за ними, наздоганяли. Швидко йдучи, вони завзято мовчали, тільки Матарга бурмотів під ніс: «Кррау-і, кррау-і, кров-пій, кров-пій». Зате коли прийшли на вирубку, то кидалися рубати з іще більшим розмахом, ніж восени, хоч і не було потреби поспішати, бо дерева було достатньо і навіть забагато. Розігралися бадьоро широкі пили, ричання шматованих сокирами дерев заглушило віддалені скрипи кєрми.

Та хто б весь час сковував себе страхом? В перервах між роботою, коли їхні вуха надалі пронизували віддалені зойки, Вітролом твердо заявив: «Звалиться на ліс». І знову падали різані пилами, биті сокирами, добиті дубинами бирні, башти, колони і живі обеліски у гілчастих коронах, яких, мабуть, не носив жоден з чортів. І якщо ці дерева були не завжди грубі, та завжди довголітні, тверді, як живий метал, то чорти були зовсім старі, найстаріші від початків світу, бо навіть їхні гілки були старшими від людських прадідів.

З первовіку їхні лісові армії опиралися людству. Чавили або погрожували день і ніч. Зупиняли людський похід остереженнями: «Не смій, там ліс!». Нераз самим тільки страхом жахали, проганяли. Тепер розчухрані потвори падали одна за одною, з останньою погрозою і наче безсило. Бо люди, вже навчені, як їх громити, відскакували в останню мить, танцюючи, з усмішкою.

— Чорт, чорт, але свій, — весело сміявся вождь погромників Вітролом.

Ліс перелякався. У відступі марнішав, малішав, зникав. А вони у погоні і надалі переслідували дерева, все ще уникаючи того, що було неуникненним, з такою впевненістю, неначе мали закарбований долею реваш безпеки від лісової смерті і гірської смерті також. Бо таємниця безпеки полягає в тому, що щоб не сталося вдома і у своєму краї — те благословенне, а те, що десь там далеко у світі — прокляте.

Їхній стукіт перервав крик птаха: «Збудися, ліс!». Червоно-зелений дятел сів на сусідню башту і стукав. Вони відразу припинили гупати і побожно слухали тихого стукоту птаха. І почули таке: «Заткніть вуха! На чужині долі не шукайте. Один Бог, а не сто. Одна мати, одна доля, одна смерть — не сотні!». Птах перервав, рубачі нерухомо слухали. Птах застукотів знову: «За це вам одне життя, одна доля своя вроджена». Птах завершив стукання. Хвилеподібно відлітаючи, крикнув ще раз: «Збудися, ліс!». Рубачі зрозуміли, мимрили: «Слава Вам, Господу Святому!».