У полудень підчас перекуски стогін кєрми не долітав, бо і коло гаті перервали працю, а все ж Мандат, щоб протистояти страхові, по-дитячому і бридко перекривляв кєрми: «Кррроу-і, кррроу-і», після чого висовував язика у напрямку колиби. Та рубачі не сміялись. Вітролом подивився на нього наполегливо, Нявчук відкрив рота у беззахисному страху, інші прошивали його очима мовчки. Мандат замовк, більше не озивався.

В той самий час в очах рубачів несподівано виріс Матарга. Тільки-но скреготи знову почали долітати здалеку, він відкрив товаришам серце. Дивлячись пронизливо на Мандата, він жалібно промовив:

— Сміятись можна і треба, але не завжди. І треба знати, з чого. Коли б ви побачили ті кам`яні міста, ту гірку чужину! Туди нас хочуть завести, туди! А нам треба відкрити очі, не будьмо худобою, а зрештою, хто знає, може й худоба, коли її виженуть туди, щось розуміє, мучиться, але як же вона може сказати, бідна?

— Ой, знає, знає і розуміє, — плаксиво підтвердив Бомба, — і мучиться, а от мови Бог не дав.

Матарга ставав все більш балакучим, спочатку видобув якісь спогади, тіні чи сльози солдатської долі, тугу німого рекрутства, а потім виговорився в волю. Слова випливали з уст, як вода з піднятої гаті. Саме так, як йому було потрібно саме зараз, але зовсім по-іншому, ніж раніше. Донедавна він згадував про жовнірське життя, щоб виділитися, як заслужений жовнір, як бувалець, що він знається на панах, на політиці, а зараз — для чогось важливішого. Промовляв гробовим голосом, але впевнено:

— Там скрізь лопотить швабська мова, як вітер у пісках. І сокирою тебе розсіче, і молотом вдарить по голові, і довбнею доб`є, що аж тебе заткне. І в Румунії не інакше…

Мандат перебив:

— В Румунії швабська? Неправда! Адже там можна зрозуміти: по писку, луписку, дупамаца, дупагора… — Мандат зареготав.

— Це все одно, — понуро заявив Матарга, — головна біда в тому, що коли вони до нас приходять, то тоді вони німці, просто німаки, а коли ми до них, то ми німаки, от і все.

Мандат вперше обурився:

— Стати німцем? Не дай Боже!

— А як же інакше? — переконував Матарга. — Німим німцем і то відразу. Та й що тобі з того? Вдавай німого німця, бо і так їх не зрозумієш. Ти вже щось там нахапався слів, як собака мух, і вже тобі здається, що тримаєш їх у животі, а як прийде бажання викашляти ті слова, ого! слово заскочить тобі за слово, і ти знову німий. Йдеш купувати сірники, хочеш сказати: «штрахгицлі», а скажеш: «штрафанцайга», що означає, що подаєш когось «прямо до криміналу». Словами наробиш чогось такого, що — пекло. Вже краще замуруватися при житті. Як ти вже став у ролі німця, то занімій.