— Насамперед ось що треба сказати: ми не кастровані, без наших бабів не будемо мучитись місяцями, ані нам і не сниться.

Савіцький чесно ще переконував:

— Вісім місяців ви могли тут всидіти, а ще два не витримаєте?

Знову сміх заколихався по колибі, через що Ґєлета знову наїжачився. Менш спокійний, ніж звичайно, він промовляв зухвало, навіть грубо:

— Захотілося! Тут, якщо потрібно, за бажанням світ перевернемо. А там? Ні! Ніколи! Покличте собі найманців, тільки свисніть, а вони збіжаться, як пси.

Фока перебив:

— Та хто ж кличе? Бутин кличе, реваш, ми всі спільники.

Ґєлета відрізав:

— Реваш — це реваш, а не кайдани.

Старий Кочерган страшно зморщив чоло і відразу ж обидва молодші брати зажурилися разом із найстаршим братом. Кочерган промовляв розважно, хоч і з жалем:

— Це не моя справа, але остерігав вас, Фоко, при реваші, не зав’язуйте собі долі, не відчиняйте комори навстіж. Ви хотіли спільноту — маєте, бачите.

— Що маєте, що бачите? — огидно перекривляв Ґєлета. — Ми бачимо лиш те, що ви звикли валандатися по роботах, винюхувати, кланятись.

Фока знову перебив:

— Це так слід говорити з Танасієм Кочерганом? Сором!

— Кому сором? Чи був би бутин без нас? А без Кочергана був би. Хай соромиться той, хто приходить на готове.

Фока зірвався. Чи то для безпорадного захисту, чи для атаки? Кочерган зупинив його рухом руки. Бистречани похилили голови. Вже затавровані, покірні, але все більш вперті і готові зазнати втрат і збитків, аби лиш не рушитись з місця. Найпростіший ставав хитрим, найнесміливіший — затятим. Обманювали Фоку, але самих себе ще більше. Щоби встояти у своїй впертості, вони витягали десь із кишок старшу понад старшими мудрість — глупоту. Неначе вони перелякалися маревом уві сні, що їхня хата похитнулася, і мацали руками під ліжком; неначе уявили собі, що лавина котиться на хату, і з таким же страхом кидали все, що потрапляло в руки: колоди, каміння, природні запори, але разом з тим і палиці та сміття.

4

4

Матарга засів глибоко в куті. Хтось міг би подумати, що він почувався безпечно, але цей велетень боявся, як хлопчисько. Чи він сам знав чого? Може тому, що зовсім випадково його понесла хлоп’яча глупота, схована під покровом велетня. Найбільше він боявся тих, які в нього ні з того, ні з сього повірили. Не піддатись, не піддатись! Що ж вдіяти, щоб не здатись? Хіба-що принести в жертву ґазду? Наразити його? На сміх, на бунт, може зрадити? Це якось інакше називається. За що ж зрадити? Це великий ґазда. Але чого ж вперся?

Матарга дійшов висновку, що потрібно свій страх і впертість перекинути на образ світу. Нехай ті жаб’ївці побачать, хай їм навіть в голову не приходить, що я боюся. Лайдаки останні! Душився він басом і пихою: