— І що це? Що прийде в голову і кому?

Матарга змушував чекати на відповідь.

— Ну що? — неспокійно наполягав Магдат.

Матарга відповів таємничо:

— Те саме, що у Прусській війні під Садовою. Жоден з вас не був там! і знати не можете. Наше цісарське військо було, як золото. Ми набивали рушниці якнайшвидше — лап-цап. Жвавіше, ніж молотарка, яку коні тягають по колу. Я таку бачив над Дністром, — додатково похвалився Матарга, — Та й що нам з цього? Там тим пруссакам вискочило з голови щось таке, що вони взагалі не розвертали рушниць. Ззаду набивали по п’ять патронів за раз, а може й по десять: бах, бах, бах, бах. Ми раз вистрілимо, а вони хтозна скільки разів. І тепер перекручуйте, що це брехні. Побачимо там на чужині, чия брехня, а чия правда.

Матаргу ще ніколи не слухали так побожно. Він почував себе все більш впевнено так, що дозволив собі притишити голос:

— І це ще якось могло б пройти, хто сміливий-бувалий, то може якось і виплутається. Але що ви скажете на те, що Вічний Жид невдовзі має пробігати. Він дуже охочий до Туреччини, а ви йому — просто в горло.

На цей перескок до нових викрутасів Фока засміявся ще раз голосно і сміявся довго. Нарешті сказав з метою відбити наступ Матарги:

— То ви не знаєте? Вічний Жид, згідно підрахунків, буде тільки через шістнадцять років.

Цвилинюк перебив, суворо дорікаючи Матарзі:

— Не роби з себе дурня, чоловіче, коли не маєш знання, бо це не так вже й важко вирахувати — виходить, що щойно за шістнадцять чи сімнадцять років.

Матарга зухвало зареготав:

— Вирахували? Вирахували на ті часи, коли він нещасний ходив пішки. А зараз? Сяде собі на паровоз чи на шіфу, пролетить, і ось він вже тут. Пропало!

Фока не знав, що з собою вдіяти. Так, немов би він потрапив у закляте павутиння. Викручування і брехні з усіх боків!

— Люди, — волав він мало не в розпачі, — чи ви подуріли? Вічний Жид на паровозі? Хто ж вас так напхав брехнями?

Тимчасом Ґіжицький, хихочучи по-дитячому, рятував Матаргу:

— А який він, цей Жид?

Саме цього і потрібно було Матарзі. Він знову вигадував і лякав, знову був важливим.

— Молодику, — відповідав він поблажливо, — краще не питай. Якби його хтось несподівано побачив, то нещастя відразу готове. А питаєш, який він? Як сто євреїв у купі. Та що я кажу — як тисяча євреїв у купі! Страшний жидисько, обертає сльозавими очиськами, руками молотить невпинно, сам до себе хрипить грізно. Видно, що проклятий! І ще росте, весь час росте, заступає сонце. Тьху, щезни, бідо!

Забобонні спльовування прокотились колибою: тьху, тьху, щезни, бідо!