— Це треба б знати. Знати міста, знати швабські мови, знати людей, знати краї, знати води. А хто з них знає? Наш Кузімбір — це справжній Вітролом, та що я кажу — ще більше: його треба б прозвати Пущоломом. Чоловік сильний, мудрий, після Андрійка Плитки перший комендант до вирубок. Сидить в середині кожного дерева. Його варто слухати на сліпо і треба, в бурі, в громах чи в заметілі. А там у світі що? Найменший жидок його висміє. Такі, як вони, будуть вам тільки заважати, Фоко, будуть непотрібно путатись під ногами, як пугач у клітці, будуть банувати і ще й дзьобати. І лякатися, як гірські коні у місті. На Шпицях зима чи весна, під сніговими засипами не злякаються, це точно. Хоч би й за два пільці від них скотилася гора льоду. Ані не муркнуть, відскочать. А там у місті — ні до чого.

Фока дивився на нього допитливо. Матарга знітився, замовк. Фока сказав:

— Хай буде, що вони такі. Зате ви вояка, щось типу пан капрал. Ви ж бували, їдьте, будьте провідником.

Матарга кумедно замахав руками, похитнувся на стільці і знову ворожий сміх жаб’ївців запалахкотів з кутів, наче йому припікали ноги. Та Матарга, гордовито утримуючись, спокійно захищався й надалі:

— А я до чого? Що ж я з ними зроблю? Їх би треба місяцями абрихтувати, як рекрутів, а звідки ж для цього час?

— То хто ж піде? — запитав Фока.

Рубачам перехотілося їсти. Та аби щось робити, вони відставляли барильця, відсовували яворові дощечки з кулешею, хоч і не повечеряли, як годиться. Фока говорив лагідно, але намагаючись щось поправити, псував:

— Хіба ви не знаєте, який це бутин? Стільки колод, так далеко. І дараби треба буде поправляти, і можливо розв’язувати їх, і якби розбилися, то знову збирати, в’язати, і перевантажити на корабель. А найбільше потрібна постійна готовність, щоб, не дай Боже, не спала на нас загата чи вогонь. Як же обійдеться без вас, без найумілішого?

— Без кого саме? — запитав спокійно Вітролом.

— Власне без вас, — відповів Фока.

— А хто ліс буде рубати?

Фока роздратувався:

— Залиште це на мене, ще є достатньо неокорованого дерева і нема вже де ставити миґли. Залиште іншим.

Вітролом похилився:

— До пристані на Гуку — гаразд. До Криворівні, аж під панський тартак — нехай буде. Туди довеземо тальби, а це найважче, і там зіб’ємо дараби. Вже зараз, ще до Юрія, завтра на світанку, вдосвіта, бо ніч світла. А потім — га, ну нехай буде — до Кутів і відразу назад. Але ні! до Кутів задалеко.

Бомба жваво вторив:

— Задалеко, задалеко, могло б якось затягнути і далі.

Фока стримував себе, повторював:

— Бутин спільний, ви подали руки, закарбували реваш.