Лесьо роздратувався:

— Звідки ви знаєте, що немає? Це зараза горда, образлива, нікому і не пискне, хоч би й тріснула з голоду.

Ґєлета, втративши ціджений спокій, розійшовся:

— Зараза?! Його сестра зараза! Ах ти псяча підлиза!

Цвилинюк поспішно втрутився, обриваючи образи:

— Для чого ви так говорите? Зовсім вона не зараза, жіночка, як голубка, тому й горда, чистий брильянт, молода вдова, а за хлопцями не розглядається, лиш про дітей дбає. Вона ходила і до нас до Ясенова, пряла у нас і у інших також, мішками збирала материнку і зілля для аптеки. Покажіть мені ще одну таку. А старий пан? Правда, що він ввічливий, навіть наче приязний, я його давно знаю. Та що з того? Кожен пан дурний від народження і навіть так спеціально навчений, щоб бути дурним. Воно темне, воно несвідоме. Де ж такому прийде до голови, щоб за власною ініціативою подумати про людину.

Лесьо не здавався:

— Що ж ви хочете, чи пан мав від духа святого дізнатися про Чорниша і про дітей, чи як? У нього на голові сотні людей, сотні справ, наш батько був у нього мельником і знає про це найкраще. Марійка повинна була прийти до нього, почекати, сама попросити. Адже це великий пан, а до того ж старий. Але навіть якщо до нього прийти і з найменшим папірцем, то він пошукає, знайде і дасть кожному, що кому належить.

Цвилинюк запищав:

— З папірцем так, а без папірця, то нічого. Людини не пригадає. Це ж темне…

Вітролом опритомнів. Рознервувався, рубнув рукою повітря:

— Знову ви панами голови завертаєте. На хрін вони нам потрібні. Ми не про це говоримо. Основне те, що наш Петрусь панич чи не панич, пана коваля синок, це наш найкращий товариш, юнак без пихи, золотий хлопчина, сама честь. Дай йому Боже здоров’я, а пану ковалеві — небо.

Вся колиба бурхливо погодилась: наш панич-рись, хай живе панич-рись!

Фока повернувся до свого. Задиханий, з палаючими очима, він урочисто волав до Вітролома:

— Хай живе панич-рись, кажете? І честь також, а його також хочете зрадити? Де ваша честь? Ви Кузьма Бологоловий з Бережниці, син Марка з корчівників, з погромників лісу, так чи не так? Де ж ваша ґаздівська рука і гірське слово? Не викручуйтесь.

Вітролом знову заноровився:

— Гірське слово у горах. А честь тут, на свободі, а не в поневіряннях і не на чужинах.

— А совість, совість де?

— Я вже сказав, сумлінна плата нам всім прийде, ані не моргнеш, кінець світу от-от, — жалюгідно викручувався Вітролом.

— То під кінець світу совісті не буде? — запитав Фока.