Зніяковілий Вітролом тихо зойкав:

— Самі бачите, наша совість — лісова. Ми від лісу, найбільше подібні до ведмедів. Ми що? Ми ніщо.

— Все це крутійська неправда, — відповів розжалений Фока. — Ведмідь грізний, але не крутій, буркотливий, але не зрадливий. А це зрада, зрада!

Притиснутий до стіни Вітролом розплакався. Рукою, у якій був цілий бутин, потужною, посіченою і запеченою рукою він витирав сльози і умився сльозами. Волосся зі збитої шопи розсипалося довгими пасмами по цілому лиці, і він увесь розсипався. Він захищався виючим голосом:

— Не зрада, мій сердечний, ніяка це не зрада погана, а просто без свободи, як без дихання, серце розірветься. Як мені Бог милий, як милосердний Ісус мені у серце заглядає, так мені страшно перед далечінню. Чужина…

Кузімбір з жахом дивився собі під ноги, наче перед ним раптово відкрилася безодня. Той, хто бачив гірських коней, які, сходячи у долини, втікали наввипередки з невеликим паровозом на дорозі до Слободи Рунгурської, які, ошалілі вже від самого диму з паровозу, не дозволяли себе рятувати, а лиш спочатку у втечі, а потім у очманілому відступі назад, заштовхували вози і себе під вагони, що котилися за паровозом, призводячи до своєї смерті і людей, той не відмовить у сердечному співчутті норовистому страхові рубачів.

Фока насупився і замовк. Але Вітролом дивився наполегливо і при цьому якось жалісно, незначно наближаючись до того. Подібно до коня, який втік і, втомлений бунтом та шалом втечі, повертається до ґазди з тужливим іржанням так, немов чекає як і на пестощі, так і на належні йому батоги та спутування, задля того, щоб він міг повернутися до щоденного кінського життя. Вітролом, без сумніву, зворушив би не одного, хто хотів би на нього подивитися, та, на жаль, він розсмішив багатьох, оскільки був близький до втрати честі кєрона, котрий підіймаючи і тягнучи за собою до твердої невблаганної праці, тримає на собі весь бутин, щоб той діяв незмінно і незворушно хоч би й в урагани чи заметілі. І сміх переміг. Жаб’ївці сміялися, неначе остаточно порахувалися з рубачами, переможно демонструючи, хто є справжнім бутинарем, а інші піддавалися тій людській перевазі, яка користалася слабістю ближніх, згідно з прислів`ям: «Проти кого Бог, проти того й люди».

Рубачі програли. Після сміху незручна мовчанка зарила їхню поразку. Однак Фока вже не натискав, він знав силу норовистого опору, однакову, що в коней, що в людей.

Але зголосився переможець. А саме Томашевський, про котрого вже всі забули, підвівся з підстилки. Відважився щойно зараз, чи може й справді тільки опритомнів після удару Мандата. Спочатку він обережненько роззирався, а коли не знайшов Мандата, то протер очі, випростався на підстилці, після чого встав, неначе шукав ворога по кутах. Надувся і, виклично дивлячись, пробурмотів: