Ґєлета розкричався, погрожував сокирою. Всі застигли, як уражені паралічем. Жоден не встав з підстилки. Томашевський ще глибше засунувся в кут і немов боявся накликати на себе опришка з опришків, котрий проявив себе під сам кінець бутину. Просичав з кута гаснучим голосом:

— Гарувати стільки місяців, щоб заробити на кримінал! Це кінець!

Старий Кочерган теж вирвав з себе окрик обурення:

— Це людина чи чорт?

Цього разу брати Кочергани не повторили його слів. Натомість всі дивилися на Фоку, а він встав із сидіння коло ватри і пішов до підстилки у темний кут. Не промовив ані слова.

Бутин осиротів, неначе був підвішений у повітрі. Мовчання затопило сварку. Бутинарі остовпіли. Тільки старий Кочерган ще раз наважився врятувати бутин. Крикнув на Ґєлету:

— Чоловіче, за яким правом? Нищиш працю і тягнеш до розбою!

Хтось із жаб’ївців, захований у темному куті буркнув:

— Довбушчук! Ведмедяче насіння! На ланцюг і до цирку!

Ґєлета ошалів остаточно. Не маючи змоги викрити жаб’ївського крикуна, він громив і ображав старого Кочергана такими словами, яких ніхто не осмілився б і помислити:

— Дідисько Кочерган, старий підмітач, панська підлиза з-над Нижньої Ріки, фальшиве лице собі приліпив, як єврей на святого Гамана. Пригляньтеся до цієї почвари: наче священик, ба, митрополит, ніби сам цісар. Підійми, заволоко жебрацька, дурну маківку, бо ми тобі її зараз зітнемо. Бо ми насерматери на тебе, на твою гідність. І на вас усіх, цісарів, попів і управи. Псів, які закували нам право і правду, що розбили нам наш хліб. Не ми Довбушчуки-розбійники. Це ви головних розбійників ганчірки і гицлі, це ви здерли з нас шкуру і кору.

Хто в цю мить подивився б на Ґєлету, зрозумів би, чому його колись назвали «половиком», тобто яструбом. Але в той момент він не закричав, як яструб тоді, коли від нього втече здобич — заєць чи курка. Сокирою не смів ударити, нищив поглядом, бо язик його затерп у хижому дзьобі. Виривав по слову, по прокляттю, по блюзнірству із кривавої середини старої ненависті:

— До кого ж промовляти і як? Язик нам вирвали, слово вирвали, глухота нас заткнула. Розійдися, земле, промов, земле, криваво. Нехай вогняні громи, нехай заметілі з пекла, нехай Попадя і сам вихровий Піп Іван нас поховають.

Плечистий чоловік — пес із кантуватим дзьобом, як величезний яструб — наче єгипетське божество смерті — стирчав, розмахуючи сокирою над головами беззахисних людей. На захист Томашевський прошепотів до Савіцького добре чутну погрозу. Промовив її польською, так, наче хотів додати своєму попередженню статусу офіційної мови: