— Паничу, їдьмо негайно дарабою у Жаб’є по жандармів.

Савіцький відповів теж польською:

— Ви такий самий остолоп, як цей! Нічого дурнішого не вигадали?

Томашевський засміявся запобігливо, не відомо на чию адресу:

— Я не думав нічого поганого.

Але ошалілий Ґєлета не взяв до увагу цю погрозу, виривав з себе по прокляттю:

— Криваві привиди встануть з землі! Ригни кров’ю, земле, або будь проклята.

Кого викликав Ґєлета, ким він був і чого хотів? Викликав тих, котрих давно вже не було, а імовірно, як і вирізьблені дощами пам’ятники його предка Довбуша, він і сам був закам’янілим привидом давнини, який заблукав на промисловий бутин. Нічого не планував і нічого не досяг. Остаточно похоронив опір бутинарів. Бо відразу ж Вітролом, виражаючи жах всієї колиби, страшно розкричався:

— Чоловіче, верещи скільки хочеш, рубайся чи дай, щоб тебе порубали, але святої землі не проклинай, не торкайся.

І відразу ж Панцьо втішено заскреготав з кута:

— Хє-хє-хє, торкай, торкай, швидше прийде кінець. Ось — ось…

Ґєлета раптово перелякався, стиснувся в собі, неначе шукав сховку, і ненависно доскрипів:

— Знайте, що ми підпалимо камфорою всі тальби і дараби, не випустимо жодної колоди.

З цією останньою погрозою від імені тих, яких давно вже не було, він вискочив з колиби. І відразу ж на ці слова зірвалися молоді з усіх кутів колиби. Побігли до дараб, щоб їх стерегти. А відразу за ними Андрійко, Савіцький і такі майстри, як Кочергани, Ґуцинюк, Фиркалюк, Пехкало, поспішили, щоб перешкодити бійці чи каліцтву, якщо б Ґєлета насправді відважився підпалювати колоди.

Фока відпочивав на своїй підстилці у темному куті.

6

6

Врешті-решт ніхто ні на що не відважився. Бутин витягнув з них сили, не залишив нікому залишку. Ґєлета тихіше від інших прослизнув до колиби. Став біля входу, злякано зиркав у бік підстилки Фоки, та Фока не повертався. Ґєлета за один тихий скачок опинився на своїй підстилці.

Разом із покинутою, але все ще набухлою жаром ватрою, втомлена колиба і сварка загасали самі собою. Після дня найважчої праці всі потребували відпочинку, рубачі, втомлені більше, ніж всі інші, падали з ніг. Повалена і покинута через бунт пуща мовчала. А вони, немов обплутані її мстивою відплатою, вигасали, наче мали полягти перед самим кінцем задля того, щоб трупи дерев мали залишитися не забраними на місці разом із погромниками. Їх заколисували з двох сторін дві мовчанки. Мовчанка ґазди і мочанка лісу. Та разом з тим і душили два жалібно ниючі, придушені кошмари. А хто ж їх придушив? З темних кутів вони то блимали втомленими очима, то гасили їх. Трупи, чи ще живі? Не дивитися туди, бо відомо, хто їх закував! Самої совісті, мабуть, ніхто не бачив так, як картини на стіні. Але вона любить привиджуватись примарами. Вони не називали примар, бо чим сильніше ті мучать, тим важче їх назвати. Але впізнавали їх відразу. Глядачеві чи свідкові, що не має за собою вини, їх назвати неважко. Це були невиконані завдання, може вже й змарновані, і рішення ґазди задушені тим, що ніхто їх не слухав. Щораз порожніша мовчанка, щораз задушніший тягар.