Заснули там, де попадали із втоми, обліплені потом, і все сохнули у духоті під гаряче сичання жарин. Човни, що вимерли від бездиханного виснаження мандрівкою, висипані смертоносним сном на якийсь гарячий берег, абияк, без пристані. Човен коло човна сохне і викривляється. У кожну людину уві сні, як до потрісканих човнів, через рани тріщин просочувалися крапля за краплею отруйні і занепокійливі краплини мовчанки. Розпухали у олов’яні тягарі і тягнули на дно. Вони потягалися зі стогоном, будилися з криком. Прокинувшись на половину, вони зітхали і відразу ж дивилися на Фоку. Ґазда відпочивав без руху, немов його не було, неначе його не було ніколи. Пустка. Як же він міг їх отак залишити? Без знаку, без попередження, навіть без догани, без слова на добраніч. Вони мучилися у мовчанці, як в’язні у першу ніч в тюрмі, як засуджені душі у першу ніч в пеклі. У незгоді з цілим світом, з цілим життям. Щораз порожніша мовчанка жахала. Мучилися у дрімоті. А може вже щось вирішили? Може вони проспали рішення?

Жаб’ївці не пішли на ніч до своєї колиби. Смертельно втомлені вони посідали на підлогу, обліплюючи ватру, щоб бути на сторожі. Аби чогось не проґавити. Аби дрімаючи чекати. Аби хитатися. Гірше покарати їх ґазда не міг. Тих, що ні в чому не винні, із тими, які провинились. Вони позгорталися клубочками, занурювалися у долю овець, які заблукали у чорних хмарах, що їх розтинали блискавки. Розшарпаний сон погасив їхні людські думки. Неначе громи із хмари жаху вдаряли у них, в одного за одним. Чому ж ґазда їх не будить? Чому не чутно окрику, свисту, ударів батога чи пострілу? Ночі не було, бо ніхто не заснув, ні ночі ні сну він не наказував. І дня не було, вони то обпікалися від близькості ватри, то тремтіли від холоду за кожним разом, коли наближалися до дверей. Прокидалися, хоч і не хотіли прокидатись. Ворожо буркотіли на тих, хто спричинився до їхніх мук. І так всі навколо ненавиділи один одного, що коли б мали силу, то один одного хапали б руками за горлянки. Ще ніколи ненависть не вставала з голов, таких близьких до вибуху, неначе бочка пороху, що стояла коло інших бочок з порохом, мала от-от загорітися, але не загорялася. Хто винен, що вони так мучаться? Хто ж, як не ґазда? Але ні, мабуть, не ґазда. Це точно оті вороги із найближчого села. Звідки стільки злих, стільки чортівських людей взялося на світі цієї ночі? Винищена пуща перетворила їхні голови у колоди, важчі від колод. За стільки трупів дерев, стільки голів. Але колоди не мимрять, а ці, навіть засинаючи, гаснули з лайкою на устах, з лайкою навколо себе. Як прокляті. Це, мабуть, пекло? Ненависть, ненависть і безсилля. Чи в пеклі керує Бог чи чорт? А цей ґазда нехай щезне, нехай розсипеться — спить і спить. Що він собі думає? Заповзявся, щоб дратувати? Тепер видно, який він.