Вже довше спати не могли. Вставали, похитуючись на ногах, виходили, щоб вирватися з пекла. Щоб освіжитися водою. Та поверталися знову, лягали де попало, падали безсило і знову повторювалась мука. Один лише майстер пили Фиркалюк, хоч старий і сухий, зламав сонливість, неначе лід, у якому він вже починав застивати. Став перед ватрою, немов головний пастух і пригадував стару пастушу правду, яка поєднує ґазду зі стадом. Кричав, немов вдаряючи каменем об камінь:

— Прокидайтеся, гоу! Ви люди, чи вівці? Догралися! Ґазда не хоче вас знати. Від ради пустої до зради кривоустої. Гау-гау, роте паздьокай, а ти хапай, зрадливий псисько зизоокий!

Невільники важкого сну протирали очі, слухали. А Фиркалюк викрикав далі:

— А може ви злякалися грошової пастки? Хто ж каже, що треба зриватися на поневіряння? Борони Боже! Робота є скрізь. Але зрадити ґазду? Сором, ганьба! Свиня не зрадить, навіть вівця паршива не зрадить. Як крутиться, то крутиться у своїй дурійці, але ґазду впізнає. І кого ж гроші можуть змусити, поневолити? Нас майстрів? Тьху, сміх: подивіться…

Фиркалюк кричав все голосніше. Ті що, дрімали, перестали похитуватися, галас будив все ефективніше:

— Подивіться і послухайте, хто тут грає.

Фиркалюк постав шторца синю пилу. Пила задзвеніла. Будила, манила, охоплювала. Фиркалюк ударяв слово об слово ще твердіше:

— Народе безтолковий, не про гроші тут йдеться і не про панків грошовитих. Ми, майстри тримаємо світ в руках, а вона наш найстарший командир — пила. І до танцю пориває, хоч би й спав, і закручує так, що аж дух перехоплює, ну, але й дубами притисне, що й не пискнеш. Їдемо всі до одного! На дараби і ані мур-мур — доля.

І ніхто й не буркнув. Але відразу ж зірвався Матарга. Зрозумів, що до нічого був весь його опір і усі хитрощі. Бо який може бути опір проти долі і хто ж сильніший за неї. Витиснув із себе з останнім страхом, але зовсім не погрозу і зовсім не сварку, а навпаки — шанобливо і з турботою:

— Люди добрі, побратими рідні, доля невблаганна, ані слова, та і хто б їй противився. Це кажу вам я, збідований жовнір, і такий, що зазнав туги. Але хто наймиліший? Згода, хоч ніхто її на очі не бачив, згода від Бога. Я не бунти тут сію, а кажу від серця, щоб не було бунту. Я не до зради і не до поганої ради закликаю, а до згоди. Я не зизом фальшивим, я прямо, сміливо перед собою дивлюся. Якою ж є наша найстарша доля? Полонина і ліс. Так. Але сплави, дараби, чужина — це не для нас. З древніх віків є євреї, і нехав вони далі майструють, хай наймають, хай платять, хай будуть посередниками, нехай метаються по всіх краях, через усі кордони. Це єврейська доля з первовіку і хай такою й залишається. Чого ми маємо у них забирати хліб? Для чого ж перевертати світ? Ми діти своєї долі, а вони своєї. Доля християнська така, доля єврейська сяка. І обидві у згоді. Згода зі згодою і світ з Богом у згоді, з людьми і миром, амінь.