Старий Кочерган ще раз заворушився:

— Слава! Задля слави пан коваль не із пустими страхами, а з найбільшими болотами змагався.

Колиба завирувала, розійшлися сміхи і окрики:

— Їдемо всі, ніхто не залишається.

Підводилися і, схиляючи голови, збиралися в темному куті коло Фоки. Перед ватру вискочив Гарасимко, темпераментно викрикуючи:

— Я разом з паничом, хоч ви мене і маєте за шмаркача, хоч ґазда не дозволяє брати мене на дараби, а я причеплюся з заду і хоч у воду мене скидайте. На бакир шапка, догори вуса.

— Де ж твої вуса, хлопчино? — добродушно зауважив старий Кочерган.

Гарасимко захихотів:

— Там, де соромлюсь показати, але дівчата підтвердять.

Як кінське іржання, оздоровчий сміх огорнув колибу: іга-га-га-га. Крізь сміх, хоч і несміливо зголосився Лесьо Караванюк:

— Ґаздо Фоко, ви батько рідний, я вас не залишу. Поїду і я.

Схилений у половину, неначе зламаний Вітролом підійшов до Фоки. Впорядкував розсипане волосся і видобув з глибини грудей:

— Нехай мене грім поб’є тут чи там, Вічний Жид чи кінець світу. Їду і я.

Матарга буркотів:

— Хитрий мужик той Іванисько, вчасно забрався до своїх лісових чортів, а нам залишив клопоти.

— Ой, хитрий, — похапцем визнав Пехкало, — хіба я не казав?

Фока сонний і втомлений сів у куті на своїй підстилці. Все більше людей юрмилося навколо, то схиляючи голови, то сідаючи навпочіпки. Нарешті причалапав і Нявчук, широко розкрив рота:

— І я їду, ґаздо, вибачте.

Фока сонно посміхнувся:

— Вас я розумію, Кузьмо, ви не мусите їхати, ваше місце в лісі.