Ніхто не зголосився, жоден, неначе ліки від Панця допомогли. Та Панцьо, хоч і ослаб і хитався на ногах, божевільно покрикував:

— Мені байдуже, пістолета, пістолета!

Фиркалюк першим почав сміятися. Приводив Панця до тями сміхом:

— Але ж, дідусю, Фоці потрібні робітники, а не трупи і не турботи з похоронами.

— Дуже розумно, — визнав Томашевський з запізненням, — дайте дідові пістолета, а я йому допоможу прибрати тих, кого треба, щоб робота йшла…

Фока гостро його перебив:

— Не говоріть таких дурниць, щоб не довелося колись пошкодувати.

Савіцький повеселів, підскочив до Панця, пригортаючи його і обіймаючи:

— Дідусю любий, вас можна зрозуміти, але пістолетами ще ніхто бутину не зробив.

Панцьо знову роздратувався, бомкав слабенько, як спутаний дзвін:

— Па-паничу Савіцький, ви дуже гарні дурнички на дримбі виграєте. Файний з вас панич, але на лайдаків є тільки той один засіб! Бо інакше всі ви панки, багаті чи збіднілі, підете на підметки і запряжуть вас у тачки. А чи ви знаєте, хто я такий? Дідуган вісімдесятип’ятилітній — це так, але колись я був пан gefrajter. Тридцять сьомий Feldjäger aus Rosenberg, Spies, Paprikaregiment, Gefrweiter Martin Toth, Sohn des Martins. Im Gefecht bei Bussibillo, самі скелі, мій Zug дістав шрапнелями по головах. Багато шрапнелі. Збунтувалися, розсмерділися, очі вивертають від страху: утікати! Ще й інших заражають страхом. «Шрапнель, шрапнель!» — заверещали навколо. А я до них: «Ви, злодії, інші гинуть, а ви хочете вкрасти життя для себе? Я вам дам шрапнель»… Я мав два пістолета. «Ані кроку, бо смерть». І до тієї смерті, божої курви, я так промовив: «Я тобі зараз дам кілька кривавих потрохів і заткнися!». І я б перестріляв. Але капітан, старий дурень, примчав на коні і кричить: «Не смій, Toth! Май розум. Забороняю тобі!». А я з криком на дурня: «Herr Hauptman melde gehorsamst, дозвольте відшмагати їх олов’яним батогом». Не пам’ятаю, дозволив він чи ні, але я до крові відшмагав одного, другого, третього. Видно, батоги страшніші від шрапнелі. Ну і було потім у Tages-Bafehl на першому місці: хє-хє-хє, Tapferkeit, sralis-masgalis, медаль на жовтому кутасі im Namen aller höchsten Fotz. Війна це красна дівиця, нє? А мир — дупа жирна. І що тут казати, наш старий капітан дурний, як кінь у важкій упряжі, але чхав на шрапнель, бо іржав за славою; а я був найменшим з цілої Feldkompanii, такий собі вилупок, а він до мене так: «Toth, я не знав, що ти такий brav-brav! Як добре піде, то станеш капралом, слава!».

Савіцький у пориві вигукнув:

— Мій тато-небіжчик говорив: «Відважся на те, на що інші не відважаться! Найщасливіші ті, котрі загинули». І так нам співав: «На бакир шапка, догори вуса, у бій так ідеться, наче у танець». Повірте мені, браття, на водах весело, неначе в танці. Не тільки гроші, не тільки небезпека дивиться на нас, але й слава.