В перший і в останній раз Матарга похитнув майже усіма. Один лиш Панцьо не прозрів. Коли наступила тиша, він вискочив на середину колиби до Матарги, не стільки, як кіт на мишу, а швидше, як стара миша у розпачі, яка у бійках з котами набралася котячих прийомів і з таким запасом мудрості проганяла велетня-кота. Матарга мимовільно відступив, а Панцьо розверещався пронизливо і агресивно, звертаючись до кута, де лежав Фока:

— Ґа-ґаздо Фоко, я зі старої собачої служби, але і ви якийсь там солдат. А по-нашому краще триматися з тим, просто з чортом, але краще бути вірним, ніж невірним у спілці з тим вашим Богом. Та чи ви не знаєте, чи ми не знаємо, чим є норовистий кінь, який раптово запреться і задкує? Ганьба кінського роду, гірший від гада! А чи ви не знаєте, що є й такі, як ваші рубачі? Ще гірші! З них лише сама пекельна niederlage! І яка ж на таких рада? Ґаздо Фоко, ви тут один, ви кращий, ніж батько, ви також і брат. У мене не було брата. Ви людина, а тут потрібна людина, а не якийсь там Бог. Але твердо і до кінця.

Панцьо бухнувся на коліна перед кутом Фоки і так розстогнався, що вся колиба, буквально всі зірвалися на рівні ноги.

— Прошу вас, ґаздо, — вив і стогнав Панцьо, — дайте мені пістолета, але просто зараз, у цю мить, і патрони, багато патронів, щоб я перестріляв всю цю паршиву свинячу банду, цих дезертирів із ґ… в штанах! Перестріляю, перестріляю і нехай мене завтра на світанку повішають урочисто при бубнах! Бо я вже здихаю, не можу дивитись на це, щоб жодного лайдака не можна було й торкнутись, бо весь час цей проклятий мир, ця смердюча friedenszeit. Пістолета! Пістолета! — верещав, схлипував і вив на всі боки Панцьо, немов зараз же мав віддати Богові духа.

І що тут скажеш. Досягнув свого. Вже й Фока зірвався на рівні ноги, немало переляканий:

— Панцьо, тут я наказую. Залиште це на мене і не робіть цирку!

— Кривавий цирк, — верещав Панцьо — згоди вам захотілося, смердюхи такі. Я вам дам таку згоду, щоб поховати один коло другого. Сам перестріляю, сам поховаю.

Цілеспрямованість Панця була така шалена, що вся колиба, виснажена безсонням, заразилась шаленством. Замість сміху, якого хтось очікував би, тривожні зойки, недоречні вигуки скакали по колибі: «Ошалів дідуган! Зв’язати, бо почне убивати. Проявив себе дідусь. На петлю, як собаку, і до гілки. Убити, убити відразу, бо нас повбиває».

Панцьо доходив до божевілля, заливався виттям:

— Уб’ю, повбиваю, жодного не помилую.

І відразу ж Фиркалюк зробив твердий підсумок.

— Справедливо, дідусю, але вони всі поїдуть, ні один не залишиться. Чи може хтось залишається? — крикнув Фиркалюк.